Слава ЗСУ!

— Отже, подробиці ти знаєш, — здогадався Рейневан. — А акцію підготував. То перейдімо до деталей. Час не жде…

— Поспішиш, — холодно перебив Аллердінгс, — людей насмішиш, як кажуть поляки. Перш ніж перейти до деталей, варто обміркувати одну більш загальну проблему. Таку, яка може на деталі мати вплив. Причому принциповий.

- І що ж це за проблема?

— Чи взагалі є сенс планувати.

Рейневан якийсь час мовчав, обертаючи в руках кухля.

— Чи акція має сенс, — нарешті повторив він. — А як ти пропонуєш це визначати? Будемо голосувати?

— Рейневане, — не опустив погляду Аллердінгс. — Ти — гусит. Ти — зрадник. У цьому місті ти — ненависний ворог, ти перебуваєш у самому центрі ворожого табору. Ти викликаєш відразу як єретик, віровідступник, на якого всього лише чотири тижні тому під биття дзвонів у цьому місті наклали анафему. Ти тут мисливська звірина, ягня серед вовчої зграї, всі на тебе чигають і полюють. Тоді як той, хто тебе вб'є, здобуде славу, пошану, престиж, відпущення гріхів, вдячність з боку влади, грошову винагороду й успіх серед представниць прекрасної статі. І тебе врешті-решт уполюють, хлопче. Тебе не врятує магія, якою ти маскуєшся, бо на кожну магію є свій спосіб, і якщо добре придивитися, з-під камуфляжу прозирає твій справжній писок. А впізнавши на вулиці, тебе роздеруть на шматки — у рамках самосуду. Або візьмуть живцем і прикінчать на ешафоті. Саме так воно і буде, і кожен наступний день твого перебування у Вроцлаві невблаганно наближає цю мить. А ти, замість того, щоби чимшвидше брати ноги на плечі, хочеш вдаватися до якихось божевільних дій. Тож скажи мені, поклавши руку на серце, якщо можна: чи це має сенс?

— Має.

— Розумію, — тепер настала черга Аллергінса трохи помовчати. — Все ясно. Щоб урятувати дівчину в біді, ми йдемо на будь-який ризик. На будь-яке безумство. Навіть на таке, яке нічого не дасть.

— Не дасть?

— Стежачи за суб'єктом, який є нашою ціллю, я дещо про нього дізнався. Про його характер. Не гаючи часу, спираючись на неоціненні вказівки каноніка Беесса, я дізнався що треба. Знаю де, знаю коли, знаю як. І знаю також, що нам не обійтися без допомоги. Нам неодмінно потрібен третій. І то не цей твій аптекар, бо те, за що ми беремося, — справа не для аптекарів. З хвилини на хвилину тут з'явиться такий собі Ясько Тмин. Ти сам сказав: «Треба зробити так, щоби наш клієнт боявся». А Ясько Тмин — видатний спеціаліст. Справжній віртуоз у вибиванні зубів.

— То до чого тоді, - підняв брови Рейневан, — було все це попереднє красномовство? Якщо ти знав, що я однаково не відступлюся? Бо інакше ти не ангажував би віртуозів.

— Я почував себе зобов'язаним побалакати про це. А передбачати я вмію.

* * *

Ясько Тмин був величезним хлопищем семи з гаком стіп зросту, справжній тобі велетень. Велетень привітався, випив пиво, відригнув. Він щосили намагався справляти враження неотесаного простака. Але його зраджувала мова, коли він говорив. І розумний блиск в очах — коли слухав.

— Будемо працювати біля Святого Маврикія, — констатував він. вислухавши. — Йдеться про валона? Мені не дуже подобається гиркатися з чарівниками.

— Не погиркаєшся.

— Робота мокра.

— Радше ні. Щонайбільше доведеться когось побити.

— Тяжко? З тривалими наслідками?

— Не виключено.

— Зрозуміло. Моя ставка — чверть гривні сріблом. Або еквівалент у довільній валюті. Годиться?

— Годиться.

— Коли робота? Я трудящий чоловік…

— Ми знаємо. І віртуоз.

— Я працюю в пекарні, - підкреслив Ясько Тмин. — На час роботи мушу взяти відгул. Того й питаю: коли?

— Через три дні, - сказав Аллердінгс. — У вівторок. Місяць буде у повні. Наш клієнт надає перевагу вівторкам і світлим ночам.

* * *

Опертий спиною об стовп, отець Феліціян зітхав, йойкав, кректав і постогнував. Чуття в ногах поверталося до нього поволі, замість оніміння приходив наростаючий біль. Біль настільки надокучливий, що заважав зосередитися. Отець Феліціян тільки через силу міг допетрати і усвідомити, що йому кажуть. Відтак нападникові, який стояв над ним, — тому, що мав до огидного звичайне обличчя, — доводилося повторювати. Видно було, що його це бісить.

- Інквізиція, — напівпроговорив, напівпросичав він, — викрала і таємно ув'язнила дівчину. Панну Ютту Апольдівну. Ти маєш дізнатися, де її утримують.

— Пане добрий, — захлипав отець Феліціян. — Як же я міг би на це спромогтися? Я ж бо хробак мізерний… Нічого не значу… А що в єпископа служу? А хто ж я такий у єпископа? Слуга, пахолок худий… А те, про що вам йдеться, пане, — не єпископська се річ, йно Святої Курії… Куди там мені до Курії, куди там до їхніх таємних справ? Що я про се знати можу?