Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Сирітки тріумфально закричали, їхня лава почала звужуватися. стискатися на кшталт сака.
І було би, певно, зовсім погано, якби не Deus ex machina. Який цього дня набув вигляду п'ятнадцяти озброєних до зубів вершників, що в дикому чвалі над'їхали з боку Ганушовиць.
Переслідувачі натягнули повіддя і спинили коней, у замішанні не надто розуміючи, хто, що, як і чому. Однак бойові крики і блиск піднятих понад головами мечів розвіяли всі їхні сумніви. І моментально позбавили волі та охоти продовжувати виставу. Обернувшись, як по команді, находські Сирітки дали драла, наче вітром здуло. Новоприбулі, котрі сиділи на свіжіших конях, легко могли б їх наздогнати і порубати на капусту, якби хотіли. Але вони явно не хотіли.
— Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, — сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. — Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?
— Не помилишся.
— Salvě[41], Шарлею. Salvě, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?
— Amicus amico[42], - стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. — Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.
Горн миттю збагнув, розсміявся.
— Рах, рах[43] друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.
Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.
— Перебування у Совинці, - Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, - може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.
— Петерлін мертвий, — покрутив головою Рейневан. — Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…
— Допоможи мені у Совинці, - перебив Горн, — а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.
Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.
— Отже, покладаюся на твоє слово, — нарешті сказав він. — їдьмо.
— Ви, — Горн звернувся до Шарлея і Самсона, — можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.
— Моя воля, — процідив Шарлей, — їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.
— Не вдасться, бачу, розділити друзів, — Урбан Горн розвернув коня. — Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero[44]?
— Amicus amico, — усміхнувся Самсон. — Semper[45].
Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.
— Находські Сирітки, — серйозно сказав він. — Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.
А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.
— Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.
— Га? Це як так? Яким чином?
Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.
— Я знав, — мовив він, вислухавши, — що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.
Розділ шостий
у якому у моравському замку Совинець герої переконуються, що в будь-якій ситуації неодмінно слід мати напоготові аварійний план. І у відповідний момент ним скористатися.
З-за заґратованого вікна вежі, з подвір'я, доносилися прокльони, іржання коней і металевий стукіт підків. Совинецькі бургмани, згідно зі своєю буденною звичкою, вирушали, щоб пропатрулювати перевали, перевірити навколишню місцевість і вдатися до вимагань серед місцевого населення. Не знати котрий раз дико і самозабутньо піяв когут, репетувала на чоловіка одна з жінок, що мешкали в замку. Пронизливо бекало ягня.
Бруно Шиллінг, колишній Чорний Вершник, а тепер дезертир, ренегат і в'язень, був трохи блідий. Однак блідота була викликана, мабуть, виключно лише недавньою хворобою. Якщо Бруно Шиллінг і боявся, то вміло це приховував. Він стримувався від того, щоб вертітися на ослоні і бігати поглядом від одного слідчого до другого. Але не уникав очного контакту. «Горн мав рацію, — подумав Рейневан. — Правильно його оцінив. Це не перший-ліпший тупий головоріз. Це хитрий лис, спритний гравець і досвідчений пройдисвіт».
