Слава ЗСУ!

Це триває тільки півроку. Ягелло, на якого натиснув папа, наказує небожеві повернутися. Корибута, який покидає Прагу, ніхто не затримує, ніхто не прощається з ним зі сльозами на очах. Але політична гра триває далі. До Кракова їдуть чеські посли. З проханням, щоб Корибут повернувся, щоби повернувся у Чехію як postulatus гех. Ягелло категорично відмовляє. Але Корибут повертається. Проти волі короля. У 1424 році, у переддень Благовіщення Марії, він знову в'їжджає в Прагу. Там його титулують «паном». Не «королем». У Польщі він — проклятий і позбавлений честі. У Чехії — не знати хто. Але Корибут дуже хоче бути кимсь. Він планує змови. Шле послів і листи. Щоразу нових послів і нові листи. І в 1427 році стається катастрофа.

Рейневан, який був очевидцем празьких подій 1427 року, не розумів мотивів Корибута. Як і багато хто, він вбачав у молодому литвині кандидата на чеський престол. Тому він анітрохи не розумів, що спонукало майбутнього короля гуситської Чехії змовлятися з людьми, які бачили майбутнє Чехії зовсім інакше, людьми, готовими на будь-які поступки та угоди, аби лише мати можливість повернутися під крильце Апостольської Столиці та в лоно християнства. Потім, після розмов з Флютиком та Урбаном Горном, Рейневан помудрішав і зрозумів, що князьок був просто-напросто маріонеткою. Лялькою, за нитки якої смикали не угодовці, не католицькі пани, а Вітольд. Бо саме Вітольд Кейстутович, великий князь литовський, послав Корибута в Чехію. Вітольдові потрібна була гуситська Чехія рівно настільки, аби не допустити на трон Люксембуржця. Чехія, яка б визнавала верховенство Риму рівно настільки, щоб її монарх був помазаний папою. Іншими словами: Чехія, в якій Вітольд, син Кейстута, міг би стати королем. Коронованим володарем держави, котра сягає від Берліна до Брно, від Ковна до Києва, від Жмуді до Криму.

Змову викрив — перехоплюючи листи — Ян Рокицана, запеклий ворог угодовців. У Страсний Четвер 1427 року вдарили у дзвони, а нацькований Рокицаною натовп рушив на Старий Ринок. Схоплений у палаці Корибут міг говорити про щастя: хоча міський набрід ревів, прагнучи крові, його всього лише ув'язнили, а через кілька днів після Великодня вивезли з Праги. Уночі, замаскованого, щоб вберегти від упізнання і самосуду. У в'язниці в замку Вальдштайн він просидів до пізньої осені 1428 року. Коли його випустили, як подейкують, не без заступництва Ягелла, він не повернувся у Литву. Залишився в Чехії. В Одрах, у Пухали. Як… «Ото ж бо й воно, — подумав Рейневан. — Як хто?»

— Дивишся, — озвався Сигізмунд Корибут. — Я знаю, що ти думаєш.

— Прокоп зневажає мене, — продовжив він, помовчавши. — Після приїзду він перекинувся зі мною лише парою слів. Уся розмова не протривала й два отченаші. Навіть бургграфа він удостоїв тривалішої бесіди. Навіть конюших.

Рейневан мовчав.

— Не може мені забути Праги, — буркнув Корибут. — Але я вимагаю поваги, чорт забирай! Належної поваги! Я князь! В Одрах стоїть тисяча польських лицарів. Вони прибули сюди на мій виклик! Якщо я звідси піду, вони потягнуться за мною! Не залишаться в цій проклятій Богом країні, навіть якби Прокоп і благав їх навколішки!

— Пан Ян з Краваржа, — розпалювався князь, — прийняв причастя під обома видами і зараз є союзником Табора. Хто його до цього привів, якщо не я? Пан на їчині вів переговори зі мною, з князем. З Прокопом він би взагалі не говорив, не простягнув би руки до таборських головорізів і душогубів! А в бік неотесаних пражан навіть би не плюнув! Союз із Краваржем — моя заслуга! І що я за це маю? Подяку? Ні! Зневагу за зневагою!

Цілком спантеличений Рейневан спершу розвів руками, потім вклонився. Корибут шумно набрав повні груди повітря.

— Я був їхнім останнім володарем, — сказав він уже спокійніше. — Останнім володарем Чехії. Після того, як мене ганебно прогнали, вони вже не знайшли нікого, кого могли б за такого визнати й проголосити. Вони могли мати королівство з добрим ладом і правлінням, яке було би в злагоді з християнським світом, але воліли потонути в хаосі.

— А все завдяки моїй родині, - гірко додав він. — Дядечко Иогайло хотів моїми руками тягати каштани з вогню. А дядечко Вітольд мене уміло використав. Весь час лякав мною Люксембуржця і водночас принаджував чехів. Але ж це він, Вітольд, сконтактував мене з Римом. За його настановою я клявся папі, що зроблю Чеське Королівство знову християнським, що все гуситство зведу до дрібнесеньких змін у літургії. Що забезпечу верховенство Апостольської Столиці над Чехією і поверну Церкві все майно. Я обіцяв Святому Отцеві те. що мені наказав обіцяти Вітольд. Тому саме Вітольд повинен сидіти у Вальдштайні, на Вітольда слід накласти анафему і позбавити всього. А натомість це я там сидів, мене прокляли, мене всього позбавили. Я хочу за все це сатисфакції! Компенсації! Хочу щось за це мати! Щось мати і кимсь бути! І доб'юся цього, йобана мать!