Слава ЗСУ!

Корибут заспокоїв себе глибоким вдихом, втупився в Рейневана.

— Доб'юся цього, — повторив він. — А ти мені в цьому допоможеш.

Рейневан стенув плечима. Він навіть не збирався вдавати покірливість. Добре знав, що, будучи під протекцією Прокопа, він стає недоторканним, що ніхто, навіть такий запальний, як Корибут, не посміє образити його — і навіть пальцем торкнутися.

— Ви, князю, зволите мене переоцінювати, — холодно сказав він. — Я не бачу, в який спосіб я міг би бути для вас корисним.

Хіба шо ви. князю, нездужаєте. Я медик. Тож якщо у реалізації ваших планів, князю, вам заважає стан здоров'я, я готовий прислужитися.

— Ти прекрасно знаєш, якого типу послуги мені від тебе потрібні. Твоя слава йде поперед тебе. Усі знають, що ти чарівник, чаклун і звіздар. Заклинач, raganius, як ми говоримо на Жмуді.

— Чарівництво, згідно з празькими статтями, є злочином, який карається смертю. Ви, князю, бажаєте мені смерті?

— Навпаки, — Корибут встав, підійшов, прошив його поглядом. — Я бажаю тобі щастя, успіхів і всього найкращого. І навіть пропоную це. У вигляді моєї вдячності та милостей. До тебе дійшли вісті про Луцьк? Про конфлікт Вітольда з Йогайлом? Ти знаєш, що з цього буде? Я тобі скажу: поворот у польській політиці стосовно Чехії. А поворот у польській політиці — це я. Це моя особа. Ми знову в грі, медику, знову в грі. І варто, повір мені, ставити на нашу карту.

Я пропоную тобі вдячність і милість, Рейнмаре з Беляви. Зовсім іншу, ніж та, якої ти зазнав від чехів, від Неплаха і Прокопа, які посилали тебе на смерть, а коли ти був у скруті, відверталися від тебе. Якби ти мені зробив послуги, які зробив їм, твоя панна була би при тобі, вільна. Щоб урятувати дівчину чоловіка, який мені вірно служить, я спалив би Вроцлав або загинув би, намагаючись це зробити. Бачить Бог, так було би. Бо такий у нас звичай, у Литві та на Жмуді. Бо так вчинив би Ольгерд, так вчинив би Кейстут. А їхня плоть від плоті. Задумайся. Бо ще не пізно.

Рейневан довго мовчав.

— Що ви, — врешті-решт прохрипів він, — від мене хочете, князю?

Сигізмунд Корибутович усміхнувся. З князівською зверхністю.

— Для початку, — сказав він, — ти викличеш для мене декого з того світу.

* * *

На одерському ринку раптом залунали збуджені голоси, крики і прокльони. Кілька поляків штовхали там один одного, шарпали за куртки, кричали, погрожували один одному кулаками і взаємно титулувалися покидьками, кутасами і курвими синами. їхні дружки старалися їх примирити і розвести, чим ще більше посилювали сум'яття. Зненацька шурхнули мечі в піхвах, зблиснули клинки. Пролунав високий крик, озброєні змішалися, зійшлися, відскочили і моментально розбіглися. На бруківці смикалося тіло і розтікалася калюжа крові.

— Дев'ятсот дев'яносто дев'ять, — сказав Рейневан.

— Облиш, — зневажливо фиркнув Шарлей, якому Рейневан саме переказав учорашню розмову в замковій каплиці. — Корибут перебільшує. В Одрах на сьогодні стоїть не більше ніж п'ятсот поляків. І я сумніваюся, щоб хоч один потягнувся би за Корибутом, якби він справді образився і пішов. Цей жмудин забагато про себе думає. Завжди так думав, і це не секрет. Задумайся, Рейневане, чи варто мати з ним оборудку. Тобі ще мало клопотів?

— Ти знову дозволяєш себе використати, — покивав головою Самсон. — Ти що, так ніколи і не порозумнішаєш?

Рейневан глибоко зітхнув. І сказав про князеву ласку, про вдячність, про вигоди, які з цього можуть бути. Сказав про з'їзд у Луцьку і про те, що Луцьк наблизить короля Ягелла до гуситів, завдяки чому карта Корибута має великі шанси стати козирною. Говорив про те, що добрі зв'язки з Корибутом можуть бути порятунком для Ютти.

Шарлей і Самсон не дали себе переконати. Це було написано в них на лиці.

* * *

— Тебе це питання може здивувати, князю, але… Чи з тобою останнім часом не сталася якась неприємність? Рана, поранення залізом?

— Останнім часом? Ні. З давніх літ, ну, залишилося на шкірі з пару знаків. Але вже досить давно нічого не було, навіть подряпини. Бог береже. А чому ти питаєш?

— Та так собі.

— Так собі, нічого собі. Облиш дурниці, Рейневане, і зосередься. Я хочу тобі розповісти про віщуна Будриса.

Віщун Будрис, розповідав Корибут, насправді носив ім'я Ангус Дейрг Фейдлех, а походив він з Ірландії. У Литву він прибув як бард у свиті лицаря-англійця, одного з численних заморських гостей, які тяглися на схід, щоб під знаменами Тевтонського ордену прищепляти Христову віру литовським поганам. Усупереч обіцянкам мальборкських священиків, які гарантували цим місіонерам стовідсоткову божественну протекцію, вже в першій сутичці з воїнами Кейстута англієць від удару булавою забризкав власним мозком каміння над Німаном, а закутий у колоди Ангус, якого потягли до Трок, мав разом з іншими взятими в полон хрестоносцями згоріти живцем на жертовному вогнищі. Його врятував небачений, воістину неземний, вогненно-червоний колір волосся, який привернув увагу жерців Перкуна. Невдовзі також з'ясувалося, що прибулець з-за моря поклоняється Білій Трибогині, що віддає шану Мільде, Курко і Жверіне. Щоправда, називаючи богинь іменами Біргіт, Бадб і Морріган, але ж не в іменах справа, Богиня є Богиня. Під час перебування у Вільні, у святому гаю на Лукішках, ірландець виявив віщунські та пророчі здібності, тож без проблем асимілювався із середовищем жерців. Під іменем Будриса Важгайтіса, яке він собі взяв, прибулець з Зеленого острова швидко прославився як здібний вейдалотас, тобто ворожбит і віщун.