Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
* * *
На Короповому лузі Прокоп Великий виголошував перед натовпом свою проповідь.
— Оце день Господній приходить, суворий! — волав він. — І лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її повигублювати з неї. Бо зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм!
— Навіть коли ви молитву примножуєте, я не слухаю вас, — промовляв з амвона Святого Бартоломія ксьондз Колатка, — ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх! Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро! Правосуддя жадайте, підтримуйте знедоленого, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Коли ваші гріхи були як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо були червоні, немов багряниця, то стануть, мов вовна, вони!
— Господь, — котився по Короповому лузі бас Прокопа, — кипить гнівом на всіх поган, а лютістю на все їхнє військо! Він їх призначив на заклання, віддав їх на різь! їхні побиті лежать розкидані, а з трупів їхніх здіймається сморід, розтопилися гори від їхньої крові…
- їхні думки кривдні, - промовляв спокійним голосом ксьондз Колатка. — Руїна й погибель на їхніх дорогах. Дороги спокою не знають. Правосуддя немає на їхніх стежках. Вони покрутили собі свої стежки. Тому віддалилося право від нас, і не сягає до нас справедливість! Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва та й у темнощах ходимо! Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі. Спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі.
— Прийшло твоє світло, — ксьондз Колатка простягнув руки до вірних у нефі, - а слава Господня над тобою засяяла. Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою,
і слава Його над тобою з'являється! І підуть народи за світлом твоїм, а царі за ясністю сяйва твого[65].
Сонце виглянуло з-за хмар, залило світлом усе навкруг. — Ite, missa est[66].
Розділ дев'ятий
у якому під час таємної місії у Шльонську Рейневан піддасться численним і різноманітним перевіркам лояльності. Сам він зносить це доволі терпляче, на відміну від Самсона Медка, який почувається ображеним і не приховує цього.
Вони летіли країною, яку охоплювала весна, летіли вскач, розбризкуючи воду і болото з розмоклих шляхів.
За Градцем форсували Мораву, добралися до Опави. столиці Пшемека, князя з роду Перемишлідів. Тут поїхали повільніше, щоб не викликати підозри. Коли вони віддалялися від міста, з якого їм услід били дзвони на Angelus, Рейневан зорієнтувався, що щось тут негаразд. Зорієнтувався почасти самостійно, а почасти скерований промовистими поглядами Шарлея. Якийсь час він міркував і прикидав, чи, бува, не помиляється. Виходило, що ні. Що воно таки так. Щось тут було негаразд.
— Щось тут негаразд. Не так, як має бути. Бедржиху!
— Га?
— Ми мусили їхати на Карнів і Глухолази, так казав Прокоп. На північний захід. А їдемо на північний схід. Це ратиборський гостинець.
Бедржих зі Стражниці розвернув коня, під'їхав близько.
— Стосовно гостинця, — підтвердив він холодно, дивлячись Рейневанові в очі, - ти маєш цілковиту рацію. Стосовно решти — ні. Усе гаразд, і все так. як має бути.
— Прокоп казав…
— Тобі казав, — перебив Бедржих. — А мені наказував. Я командую цією місією. У тебе є щодо цього якісь заперечення?
— Може, мали би бути? — озвався Шарлей, під'їжджаючи своїм красенем-вороним. — Бо в мене є.
— А може, — Самсон на великому списничому огирі під'їхав до Бедржиха справа. — А може, варто було б спромогтися на дещицю щирості, пане зі Стражниці? Трохи щирості та довіри. Хіба це аж так багато?
Якщо промова Самсона й приголомшила Бедржиха, то лише ненадовго. Він відірвав очі від очей велета. Глянув скоса на Шарлея. Поглядом дав сигнал своїм чотирьом підлеглим, моравцям із затятими пиками і кострубатими лапами. Погляду було досить, щоб моравці, мов на команду, опустили лапи і поклали їх на держаки підвішених до сідел сокир.
— Трохи щирості, так? — повторив він, кривлячи губи. — Добре. Ви перші. Ти перший, велетню. Хто ти насправді?
— Ego sum, qui sum[67].
— Ми ухиляємося від теми, — Шарлей натягнув вудила свого вороного. — Ти даси Рейневанові пояснення? Чи я маю це зробити?
— Зроби це ти. Я радо послухаю.
— Ми несподівано змінили маршрут, — негайно почав демерит, — щоб обдурити шпигунів, єпископських головорізів та Інквізицію. Ми подорожуємо ратиборським гостинцем, а вони, певно, виглядають нас під Карновом і там, певно, зробили на нас засідку. Бо їм донесли, кудою ми поїдемо. Ти їм про це доніс, Рейнмаре.
65 І Прокоп, і Калитка цитують книгу Ісаї: 13:9- І0, 1:15- І8, 34:1–3, 59:7- І0, 60:1–3.
