Слава ЗСУ!

Київ заселювали люди за трипiльської доби 5.000 рокiв тому, за скитської i сарматської — 2.000 рокiв тому i далі — без перерви. Отже, наш Київ є найстарiшою столицею в Європi. I не лише найстарiшою, але й столицею найстаршого, найбiльшого i найкультурнiшого (колись) народу Європи. Київ не сторiччями, але тисячорiччями був найдальше на схiд висуненою твердинею європейської культури i цивiлiзацiї. Вiн є таким i сьогоднi. Маємо повне право назвати Київ Вiчним Мiстом. Вiн і своїм вiком, i своєю вагою у свiтовiй iсторiї, якщо не перевищує, то щонайменше дорiвнює другому Вiчному Мiсту — Римовi. Наш старезний Київ має повне право називатися III Римом. У його iсторичному сяйвi маячення диких москвинiв "Масква — III Рим" є направду блазенською карикатурою, що з неї i кiнь регоче.¹¹⁵

Ще за короля Ярослава Мудрого (978–1054) Україна мала вже свою збiрку законiв "Руська Правда". Вона була збiркою українського звичаєвого права, що його творив наш народ тисячорiччями. Наша "Руська Правда" була найлюдянiшою, наймогутнiшою збiркою законiв у всьому тодiшньому культурному свiтi.¹¹⁶ За доби Литовсько-Руської держави нашi правники доповнили в XVI ст. "Руську Правду", це доповнене видання назвали "Литовським Статутом". Пригадаймо, що в Литовсько-Руськiй державi державною мовою була тодiшня українська. Литовсько-Руська держава була вже тодi конституцiйною монархiєю, зi своїм парламентом (сеймом), що зiбрався пораз перший 1401 року. Нашi правники уладнали, кодифiкували 1499 року i українське звичаєве право мiської самоуправи. Тодi в Захiднiй Європi мiста також мали самоуправу¹¹⁷, так зване "Маґдебурзьке Право". Нашi правники знали його, але не взяли з нього нiчого, що не згоджувалося з українським звичаєвим правом.

"Литовський Статут" i "Маґдебурзьке Право" були демократичними i самоуправа була справжньою. А це заперечувало московську централiзацiю, деспотичне безправ'я. Та уневажнити їх Московщина не мала сили довго ще по нашiй Переяславськiй поразцi 1654 року. Вона лише помалу, поступово, в мiру змiцнення своєї влади в Українi щораз бiльше їх порушувала. Маґдебурзьке Право скасували 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

* * *

Iсторики дивуються, як українцi могли писати науковi богословськi твори вже по пiвсторiччi пiсля охрещення Русі 988 року. Ми вже згадували, що українська лiтературна мова iснувала кiлька сторiч перед 988 роком, тому могли українцi писати тодiшньою українською мовою науковi твори вже в XI ст. Наприклад, митрополит Iларiон (1051), митрополит Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турiвський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Феодосiй Печерський (1035–1074), невiдомий на iм'я автор "Слова о полку Iгоревiм" (1187), лiтописи XI i дальших сторiч, українськi письменники: М. Смотрицький (1587), Х. Фiларет (1596–1608), I. Вишинський (1625), Л. Зизантiй (1596), П. Беринда (1687), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1647), С. Косiв (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софанович (1667), А. Радивиловський (1676), С. Мокрiєвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та iншi.¹¹⁸ Кожний із них мав найвищу тодi європейську освiту, кожний знав тодiшнi мiжнароднi мови — латинську та старогрецьку. Вони переклали українською мовою багато творiв європейських фiлософiв, науковцiв, письменникiв.

Крiм фiлософських та богословських творiв, українцi XVII ст. написали багато поетичних, нацiонального змiсту творiв також i театральних. Писали їх: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербакiвський та iншi. Iсторичнi працi писали: Р. Ракушка, Г. Граб'янка, С. Величко, I. Ґiзель, П. Кохановський та iншi.

Все XVII ст. не вгавала в Українi збройна вiйна українського народу iз зажерливими сусiдами. Навiть i за таких, зовсiм несприятливих обставин, Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати свої книжки 1448 року, українцi — 1491 року, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664.

Москвини почали друкувати книжки ПIЗНIШЕ за українцiв. Першим московським друкарем був датчанин В. Ґатон, а другим — українець I. Федорович. Ґатона москвини втопили, а I. Федорович утiк в Україну. Українцi допомогли йому закласти нову друкарню, i вiн видав кiлька українських книжок. Ґатонову та Федоровичеву друкарнi в Москвi москвини спалили, i в Московщинi не було потiм анi одної друкарнi ще 100 рокiв. А в Українi були: чотири у Львовi, три в Києвi, по однiй у Стрятинi, Крилосi, Угорцях, Уневi, Перемишлi, Острозi, Дерманi, Почаєвi, Рахмановi, Четвертнi, Луцьку, Чорнiй, Крем'янцi, Житомирi, Бердичевi, Черніговi.¹¹⁹