Слава ЗСУ!

Я зітхнув. Навмання перегорнув сторінку.

"Ондра Одер, позаступен. маг, п'ятий син і незак. спадкоєм. Родовий маєток зруйнов. Предки винищ. Волод. Корен. закл. Захисту за правом сильн. Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса".

Я вип'яв очі.

Чи не ти, люб'язна сабає, ще добутому присягалась мені, що жодних відомостей про рід, місце перебування, предків шановного Ондри не існує в природі? Нібито Голого Шпиля в капусті знайшли, під парканом підібрали? Чи, опинившись у Мармуровій Печері, ти отримала доступ до додаткових джерел інформації?

Я погладив сторінку вільною рукою. Сторінка гидливо смикнулась.

Я не знаю гаразд - і ніхто, певно, не знає - звідки сабая черпає відомості. Можливо, вони розподілені в просторі, ці джерела, можливо, вони не такі вже абсолютні... Але, можливо, річ у мені? Можливо, сабая зглянулась на мою цікавість і відповідає на багато разів поставлене запитання?

Я тут ніколи не дізнаюсь правди, подумав я, роздивляючись прості, без віньєток і прикрас, сторінки. Я не дізнаюся, звідки взялася сабая, книга, яку ніхто не писав. Я не дізнаюсь, чи чує вона людську мову, чи розуміє, і чи здатна свідомо відповідати на наші прохання. Я не дізнаюсь, річ вона чи жива істота...

Ти допомогла мені, сабає.

Ось ти який, виявляється, Ондро Одере на прізвисько Голий Шпиль. Родовий маєток зруйновано, предків винищено. І Захист твій дістався тобі за найуніверсальнішим правом - правом сильного...

- Що це у тебе? - прошелестіло над моєю головою. Я ледве втримався, щоб не здригнутись; долоня, що стискала Кару, напружилась.

- Це сабая, - сказав я не озираючись. - Звичайнісінька сабая.

- Он воно що, - сказав безплотний голос.

- Так-так, - озвався я недбало. - Тільки тобі це навряд чи допоможе.

Голос хихикнув:

- Хлопче... подумай головою. Скільки тобі залишилось володіти твоєю разовою Карою? Тут, у тунелях, можна бродити і рік, і два...

Я різко підняв голову. Мені здалося, що в одній з прямокутних арок майнула чиясь тінь.

- Не перебільшуй, Ондро. Коли твої коридори наповняться побігайками, слідачами, наглядалками й іншою дрібнотою...

- Надовго тебе не стане, - серйозно сказав голос. - Ти скоро зостанешся зовсім без сил. Тут, під землею, вони майже не відновлюються... Перевір.

Уже відчуваючи, як бридко липне до спини сорочка, я розсміявся:

- Не трать слів, Ондро. Вийди - поговоримо... Про те, наприклад, хто вигубив твоїх родичів. І у кого ти відібрав Захист - за правом, бач, сильного...

- Захист не можна відібрати, - сказав голос після паузи. - На те він і Захист... Але коли двоє оспорюють Кореневе замовляння - перемагає найсильніший. Чи не так?

В останньому питанні мені почулась погроза.

Хотілося їсти. Хотілося пити. Хотілося на денне світло - жовто-коричневе бачення світу сприяє депресії...

- Якщо хочеш, я розповім тобі, - сказав голос майже невиразно. - У мене ніколи не було таких удячних слухачів. Ніколи до мене не підходили так близько - я всіх убивав, не питаючи, як звати...

Почувся звук, який із певною натяжкою можна було вважати сміхом.

- Покажися, - запропонував я.

- Ні, - заперечив голос. - Ти хочеш убити мене. Я можу тільки ховатись... і я матиму успіх, парубче. Діждуся, поки вийде час твоєї Кари, і тоді вб'ю і тебе теж. Разом із секретами, які ти зараз дізнаєшся...

- Потрібні мені твої секрети, - сказав я зло.

- Не важливо, - м'яко заперечив голос. - Геть не важливо, потрібні вони тобі чи ні.

* * *

У його прадіда було двоє синів - обидва надступеневі маги. Обидва претендували на спадок - замок, титул і Кореневе замовляння Захисту.

Під захистом Кореневого замовляння прадід жив довго й щасливо. І помер від старості у віці ста одного року - до того часу двоє його синів були далеко не молоді, і кожний був провідником численного клану - сини й дочки, зяті, онуки, внучки, правнуки...

Поки патріарх був живий, обидва клани перебували в стані партизанської війни. Весь час із кимось траплялись нещастя - то перекидалась карета, то валився на голову, не знати звідки взявшись, камінь; дехто з родичів зникав безслідно. Ранні спогади Ондри повні були злобних похоронів, нічних раптових тривог - і страху, страху, страху.

Ондра пам'ятав, як п'ятирічним шмаркачем він прийшов з намови дядьків до покоїв "старого дідуся" і тонким невинним голосом поцікавився: "Діду, і коли ж це ти здохнеш?"

"Після тебе, внучку", - ласкаво відповів патріарх.

Але ніхто не вічний, і старий помилився. Власник Захисту, який ніколи не знімав з голови жовтого обруча, він усе-таки вліг домаганням кістлявої незгідливої пані. Отоді й почалось найцікавіше, тому що Кореневе замовляння, виявляється, не дається в руки нікому, крім єдиного спадкоємця...