Слава ЗСУ!

Не знати..."

* * *

Центр міста потопав у непевному світлі ліхтарів. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипіла карусель, і спідниці дівчат, що крутились на ній, літали, наче підхоплена вітром морська піна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися від величезних торбег на двоколісних тачках. На спеціальній тумбі праворуч від входу стояв хлопчик років дванадцяти й дзвінким, але трохи охриплим голосом викрикував платні оголошення:

- Продається будинок, вулиця Списарів, два поверхи, недорого! Продається корова... Куплю упряжку! Притулку для сиріт потрібна кухарка! Продається кузня з усім інструментом! Продається...

Я рішуче повернув геть від площі. Від хлопчакового голосу дзвеніло у вухах.

- Оголошується набір на тримісячні курси катів! - неслось мені вслід. - Надається спільне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендія п'ять монет! У разі успішного складання... надається... заплічних справ... за домовленістю...

Що далі в ніч провалювалось місто, то глухішими й пустельнішими ставали вулиці. Я вештався без певної мети - центр, живий і освітлений навіть по півночі, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так і не пішов, а повії, які бажали скрасити мій час, здались напрочуд брудними й неапетитними.

Коли закінчилося світло нічних ліхтарів - закінчилися і повії. Взагалі всі перехожі кудись поділись; мене оточували, очевидно, ремісницькі провулки. Можливо, при світлі дня ці присадкуваті споруди, вивіски й підворіття мали певну чарівність, але тепер я дивився нічним поглядом, а тому всі предмети набували нечистого коричнюватого відтінку. Я давно помітив, що краєвиди, вперше побачені в темряві, не мають шансів мені сподобатися.

Я йшов і думав, що, мабуть, краще б мені було виграти не Кореневе замовляння, а набір срібних ложок та очисник для скла. І зовсім не тому, що складно вибрати для справедливої кари одного-єдиного злодія й не помилитись. А тому, що через шість місяців - а можливо, й раніше - мені доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провінційного мага. Доля, щиро кажучи, не з останніх, і люба мені - поки в роті моєму не виникнув смак справжньої влади. І навіть не смак іще - присмак.

"Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима..."

І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.

Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з'являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клубному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій "одноразовий муляж". Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами - і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.

А потім це все закінчиться. Я повернуся додому - і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я...

Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску - "Відважний ховрах". Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі - цілком самостійно, не порадившись із розумом.

Я безпомильно впізнав вікна свого номера - з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці - вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.

* * *

- Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата... Вона пам'ятає, як її захопили.