Слава ЗСУ!

Байдуже, надворі дощ чи хуртовина - закінчуй свій день пішою прогулянкою.

Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче - щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м'яса; твоя їжа - чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.

Ніколи не пий вина!

Заведи собі друга серед лікарів - тільки спершу дізнайся, чи добре він знається на лікарюванні. Лікар вважається добрим, якщо на десяток страждальників, що їх він вилікував, припадає не більше одного-двох небіжчиків.

Друже мій, наші замовляння безсилі проти хвороб, але ж окрім магії в нас є воля й здоровий глузд, чи не так?.."

* * *

Увечері сталася прикрість: печінка, яка перше поводила себе тихо, нарешті нагадала мені про неприпустимість безрежимного життя. То не жарт: безсонна ніч, сніданок на ходу, смажене м'ясо, яким щедро пригостила мене ювелірша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря... Урешті мені довелось повозитися, складаючи й заварюючи ліки, і цілу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть діяти.

Погамувавши печінчин протест, я вирішив далі поводити себе обачливіше.

Смеркало; я провів у ювелірів години три або чотири, а потім, керований раптом виниклою ідеєю, відвідав непоказну контору праворуч від міського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому міллю коричневому сюртуку, я дістав у своє розпорядження скрипучий стіл у плямах чорнила, скрипучий стілець і скрипуче таке ж перо. Хвилин п'ять пішло на обдумування тексту; нарешті я розбірливо вивів на рудому бланку: "Скуповую коштовне й напівкоштовне каміння, кулони, підвіски. Дорого".

Побитий міллю чиновник порахував слова й узяв із мене вісім монет. Віддаляючись від базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикує зі своєї тумби моє дивне оголошення - знай затинаючись на слові "напівкоштовне". Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помітив, щоб хоч хто-небудь пожвавився у відповідь на хлопчиськів заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надій. Але й утрачати шанс було не в моїх правилах.

Отже, ювеліри.

Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження - вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.

Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера - перенюхали два десятки духів (хвилин п'ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, - ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця - подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики... І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам'яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев'яний молоток на мотузці вона пам'ятає - а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.

- Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло... Потім дивлюся - я ж сама келех і держу. Сама п'ю - уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла...

Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

Потім у спогадах виник злодій - про нього ювелірша пам'ятала аж надто мало:

- У масці він був, чи що? Ні, маски не пам'ятаю. Але й обличчя начеб нема... Пам'ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся - лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту - я спершу думала - купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться - я знову ледве не зомліла...

- Ви пам'ятаєте, який був дракон?

- Так, о так! - пожвавилася ювелірша. - Коричневий, із прозеленню, крила маненькі - при такій-то туші... На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга - як... - Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. - Як колесо на королівській кареті, от!

- Про що ви говорили? - спитав я. - З викрадачем?

На порум'янілому виду ювелірші з'явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри: