Слава ЗСУ!

- Так, - сказав ювелір крізь зуби. - Вона повернулася до себе додому, до кімнати, яку вона наймала...

- На вулиці Стовпників, - докинув я. Ювелір глянув на мене без подиву:

- А-а-а, ви все-таки туди ходили... Вона повернулася, розплатилася, зібрала речі й з'їхала. Я звертався до начальника варти... Але той сказав, що не оголошуватиме цю пані в розшук. Мою дружину - так, шукатимуть... як вони звичайно шукають, - на виду в ювеліра проглянула саркастична усмішечка. - А цю, Тиссу Граб... Ніхто не заявляв про її зникнення. Вона мала повне право з'їхати з квартири, боргів у неї нема, у крадіжках участі не брала...

- Ще одне питання, - я потер перенісся. - Як і коли ваша дружина познайомилася з цією панянкою?

Ювелір покривився:

- Це було... Нещодавно. Приблизно за місяць до... Я був уражений. Ця Тисса виникла нізвідки і... стала для моєї дружини близькою істотою, інколи мені навіть здавалося, що вона зі мною не така відверта, як із цією...

- Ви ревнували? - спитав я обережно.

Ювелір здригнувся:

- У якійсь мірі... Ніякої ницості, зрозумійте. Але вони проводили разом стільки часу, що...

Він замовк і безнадійно махнув рукою. Під вікном - а ми сиділи у вітальні - надривалися цвіркуни.

- Вона... тобто ваша дружина, не згадала нічого нового? Щодо замку, цепного дракона, людини, що говорила з нею в невідомій бенкетній залі?

Ювелір мотнув головою. Ось іще одна відмінність його дружини від торгівця й барона, подумав я. Вона єдина пам'ятає - уривками - те, що відбувалося з нею після її зникнення...

- Й останнє питання, пане Ягоре. Як вам здається - усі ці спогади, замки, дракони не можуть бути виплодом фантазії, гм, творчої людини?..

Якийсь час ювелір дивився мені в очі. Що було непросто: я й сам відчував, що теперішній мій погляд - не з легких.

- Не знаю, - сказав він нарешті. - Інколи вона плутається в деталях... Таке враження, що вона вигадує їх на ходу - і сама одразу вірить... Але точно не можу сказати. Був замок із цепним драконом чи не було...

- Спасибі, - я підвівся. Ювелір устав теж:

- Пане зі Таборе... Перепрошую за нахабність, але скажіть, будь ласка: у нас є шанс бути пімщеними? За... Філлу. За наше життя і... і любов, - закінчив він ледве чутно.

- Ви її розлюбили? - негучно спитав я.

Ювелір одвернувся.

Я намацав на поясі футляр із глиняним бовваном. Обережно, трохи гидливо витягнув це чудо на бліде світло єдиної свічки; "одноразовий муляж" дивився на мене без усякого виразу.

- У вас є шанс, пане Дрізд... Непоганий. Тільки от, бачте, перш ніж покарати злодія, його треба знайти...

Цвіркун під вікном замовк.

Мільйон років тому (початок цитати)

- Я прекрасно розумію... Ображатись тут марно, просто гидко... та це чисто фізіологічна реакція. Коли ти в трамваї, наприклад, - ти готовий до хамства. А коли ти гуляєш у парку, думаєш про своє... Мовби брудним мішком з-за рогу, їй-бо.

Її звали Іра, вони з чоловіком жили в пансіонаті, чоловік катався на дошці з вітрилом - "У них там цілий клуб організувався, з ранку й до вечора... Поки він катається, я пішла до парку - і от маєш..."

Утрьох вони сиділи на лавці перед озером, Алік носився по камінню, намагаючись погодувати лебедів. Лебеді вернули дзьоби від булочки з маком - у воді й без того плавали кусні розмоклого хліба, колишні бублики й навіть горішки, та Алік не здавався, підкликаючи, підлесливо цмокаючи й клацаючи на всі лади.

Іриного чоловіка звали Олексій. Обоє вони працювали редакторами на популярному телеканалі, і то вельми успішно - в усякому разі, у Юлі склалось таке враження; сама говірка, Іра багато й охоче розпитувала про життя-буття нових знайомих:

- Ах, інститут мікробіології? Як це сучасно, як це актуально... Відділ генетики? У вас чудовий фах, Юленько...

Юлі не подобалася Ірина звичка називати напівзнайомих людей здрібнілими іменами.

- Ах, Станіславе, ви хіру-ург? Оце чудово, я так завжди поважала чоловіків-хірургів... Це особливий характер - так мені, в усякому разі, здавалося. Я трохи заздрю вам, Юленько... А де ви відпочиваєте?

Стас сказав, що наймана квартира біля пошти дуже зручна й дешева; Іра кивнула й усміхнулася. І не сказала вголос про те, що в пансіонаті свій пляж, ресторанне харчування й зручні номери з балконами на море.

- А скільки коштує покататися на цій самій вітрильній дошці? - з цікавістю розпитував Стас. - На годину? А час будь-який? А ввечері?

Пора було обідати; Іра пішла до пансіонату, а Юлю й Стаса чекали пластикові стільці чергової вуличної кафешки. Алік вередував, не бажаючи їсти суп, Стас підкреслено не помічав його капризів: або їж, що дають, або залишайся голодним. Юля нервувалася; Алік, насупившись, просидів півгодини над охололою тарілкою й, облизавши макогона, відправився додому. Він ступав попереду, гордо закинувши голову, і, дивлячись у худорляву негнучку спину, Юля думала мало не з жахом: які ж вони схожі...