Слава ЗСУ!

Шпигун усе витирав обличчя залишками серветки. Здається, він боявся вийти з убиральні без мого наказу.

- Постарайтесь не навертатися мені на очі, - сказав я жорстко. - Я без усякого Кореневого замовляння можу засунути ваш жезл... не стану уточнювати, куди саме. Прощавайте.

І, прикривши за собою двері, я попрямував назад до великої зали, причому настрій мій значно покращився.

Незнайома захмеліла компанія цього разу не звернула на мене уваги - зате новоприбулі так і лізли в очі, поспішаючи привітати, розкланятися, роздивитися мене зблизька. Я взяв з підноса новий келех лимонаду, озирнувся в пошуках тихого місця - і зустрівся очима із запитальним поглядом пані в чорній сукні.

У наступну секунду вона демонстративно відвернулась - випереджаючи мою спробу відновити знайомство.

Шкода.

* * *

"...Е, друже мій, і ким я тільки не був за ці три роки! Не кожен призначений маг за все життя те встигне, що я за цей час устиг...

Господарчі системи ставив - від найпростіших, селянам на комору, проти мишей та гнилизни, до таких кручених-мудрованих, що куди там!.. Ось один вроджений замовив мені для старенької матері: мати його сама жила в здоровенному домі, сама, хвора і з ліжка не встає. І замовив він мені комплекс із такою умовою, щоб жодного слуги! Щоб ані з жодною живою людиною матінка не зустрічалася... Так от я й поставив йому побутово-ілюзорну систему: продукти самі підвозяться й розвантажуються, кухня сама по собі працює, пил самовидувається, міль самовбивається, варта біля дверей стоїть, і постіль під бабкою незминальна, непромокальна, вічна... Та ще, уяви, о десятій ранку відчиняються двері спальні, і вбігають онуки до бабусі, інколи шестеро, інколи семеро, тут уже по-різному виходило... Граються, значить, онуки на підлозі біля ліжка, зайчики сонячні люстерками ловлять... Надворі листопад, сіро, сніг іде - а вони зайчики пускають, он як! Півгодини погаласують, тоді голос розлягається в глибині дому... "Ді-ти, сю-ди..." - ніби невістка кличе дітей. Діти тікають... Приходить читець і читає бабці повчальні історії з книжки. По обіді - спати, потім знову - внуки, читець, наперсниця... І знову спати. Ну, ще якісь штуки бували, сам уже не пам'ятаю... Так. Так от бабка прекрасно знала, що це все несправжнє, що це ілюзії-замовляння - знала, проте навіть раділа. Я, каже, на внуків дивлюся, і добре мені... А боятися, хвилюватися за них, що з ними буде та що з ними стане - не треба... Тихо так, затишно, онуки за поріг вийшли - і нема їх... А покличу - прибіжать... Померла, уяви, щаслива, а цей маг - багатий був, страх! Три слоїки в нього в підпіллі стояло, з кожного пригорщами золото черпав! Заплатив мені по-королівськи... Що - брешу?! Я брешу? Чому це? Що, побутовка таких масштабів нестабільна? А ти бачив ці масштаби? Ти язик укороти-но, а то знаєш, я людина до пори до часу добра...

...Гаразд, збрехав. У дворі, і на кухні слуги були й кухарі... А побутовка тільки у внутрішніх покоях стояла. Але яка побутовка! Два роки трималася без жодної похибки! Що, знову брешу?!

...Вона сліпа була. Яка їй різниця?

...Так, ілюзорка під кінець попливла. Діти вбігали такі... жах совиний, а не діти... Але вона однаково сліпа була! Гляділа на цих страховищ - і всміхалася так по-доброму...

...А, геть іди. І випивати з тобою більше не буду".

* * *

Вони ступили до мене з двох боків - обидва в чорних плащах, замовлених до негнучкого стану. Тканина стовбурчилась, наче картон: на тканині сиділа нічна невидимість, захист від чужих замовлянь, ще щось, на перший погляд невловне...

Глиняний бовван, дотик до якого гарантував знижену вразливість, був у мене на поясі в закритому футлярі. Я був безтурботний, я надто звик довіряти власним силам. І геть забув, що Північна Столиця - не рідна глушина, де кожен надступеневий маг за унікальністю рівний Сонцю.

- Пане Хорте зі Таборе, не треба різких рухів. З вами хочуть усього лише поговорити.

Було зрозуміло, що вони обидва - рівня мені. Або майже рівня. І що це "майже" компенсується кількісною перевагою.

- Пане зі Таборе, ми не посланці пана префекта...

Новина. Але чи варто вірити?

- Певна особа, така значна, що називати її ім'я раніше часу непристойно, бажає переговорити з вами з приводу отриманого вами замовляння Кари. Карета чекає.

- Я не звик підкорятися силі, - сказав я крізь зуби.

- У такому разі зробіть нам ласку... - і, розчахнувши захищені плащі, нічні посланці один за одним уклонились.

* * *

Карета була, очевидно, дуже дорога. Легка й безшумна, без зайвої розкоші, та надзвичайно зручна; проти неї найкраща карета барона Ятера здавалася би просто чортопхайкою. А на дверях - я помітив - був герб. Раніше був, а тепер його навіщось збили.