Слава ЗСУ!

- Ой, - сказав хлопчик.

На одежній щітці звивався яскраво-червоний тонкий черв'як.

- Дай-но, - сказав дідусь несподівано сухо. Стряхнув черв'яка у круглу урну для сміття. Щільно закрив мідну кришку.

Я відчув, як наливаються кров'ю вуха. Хлопчик ховав очі, старий удавав, що нічого не сталось; я кліпав очима й ніяк не міг зрозуміти, як примудрився не помітити вистежного замовляння-ниточки. Коли мені її привісили? Учора? Сьогодні вранці? Удень? Значить, префект (а кому ще спало б на думку стежити за мною?) уже знає, що я послідовно відвідую знайдені в архіві адреси...

Сьогодні я зробив візит останнім п'ятьом фігурантам із мого списку. І тепер на боці в мене був гаманець-переросток - куплений принагідно шкіряний мішечок. Він був повний і важкий; він глухо брязнув, коли хлопчик випадково задів його щіткою.

- Тпрусь...

Хлопчик зник разом зі своїми знаряддями; я незграбно розвів руками:

- Буває...

- Буває, - підтвердив дідок без звичайної своєї усмішки. - Здоров'я вашій сові, пане зі Таборе, головне - здоров'я... Приємно провести час.

І, начищений мов монета, діткнутий і злий, я попрямував до великої зали.

* * *

Перша людина, яку я побачив, переступивши поріг, була пані з дрібничками. У тій самій чорній сукні, за тим самим дальнім столиком, вона, здавалося, нікуди й не відходила звідси після нашої першої зустрічі. Так і сиділа всі ці дні, попиваючи червоне вино, і на виду так само лежала гримаска легкої огиди.

- О, наш щасливець зі Табор! Здоров'я вашій сові, друзяко!

Я круто розвернувся; мене вітала зовсім незнайома компанія, панів магів було п'ятеро, їхні розчервонілі обличчя світилися п'яною нав'язливою добродушністю. Мій кивок у відповідь був сухий, мов безмежна пустеля:

- Здоров'я вашим совам, панове...

Полишаючи компанію праворуч і ззаду, я розкланявся з кількома напівзнайомими завсідниками, узяв келешок лимонаду з підноса засапаного лакея - і наткнувся на погляд мага першого ступеня, який одиноко сидів за величезним, на двадцять людей розрахованим столом.

Маг із префектури першим відвів очі. Я стиснув щелепи; згадався червоний черв'як на одежній щітці, знічений хлопчик, старий гардеробник без усмішки: "Буває..."

- Ласкавий пане, пробачте, не знаю вашого імені. Здоров'я вашій сові... Я можу сказати вам декілька слів - наодинці?

Навряд чи він злякався. Але напружився помітно:

- До ваших послуг, пане Хорте зі Таборе...

Виходячи, я встиг піймати погляд Ори Шанталії. Крізь звичайну холодність у нім проглядав подив.

- Навіщо ж до вбиральні? - у замішанні сказав маг із префектури. - У клубі є чимало приміщень, де ми могли б...

Не слухаючи його, я переступив поріг відходку. Треба сказати, вбиральня для панів магів була облаштована так, як не всякий барон обладнає свою вітальню. З оздоблювальних матеріалів переважали мармур, оксамит і шагрень.

І досі не дивлячись на пана шпигуна, я витягнув із футляра глиняний "муляж" - знаряддя Кари. Якийсь час милувався огидною іграшкою, потім повернувся до співрозмовника, і вираз його обличчя певною мірою втішив мене.

- Пане Хорте зі Таборе, ці дешеві натяки...

Я спорожнив свою склянку лимонаду шпигунові в обличчя.

- С-с-с-с...

Краплі підсолодженої рідини ще висіли на його вусах, а бойовий жезл уже дивився мені в живіт; я поклав указівний палець на потилицю глиняної потвори:

- Звинувачується шпигун із префектури - за нахабне втручання в приватне життя вродженого мага Хорта зі Табора...

Звинувачення було правдивим. Бойовий жезл здригнувся, та ховатись у рукав не поспішав.

- Уб'ю на місці, - просичав облитий лимонадом маг.

- Давай, - я всміхнувся. - І-раз, і-два, і...

- Ти не посмієш, - крізь зуби видавив шпигун. - Заклинання Кари... проти члена клубу...

- Тебе викинуть із клубу, - сказав я так певно, що сам собі здивувався. - Ти ганьбиш звання вродженого мага, наволоч.

Мій співрозмовник сильно зблід, та здатності думати таки не втратив:

- Ти шантажуєш мене, як до того префекта. Ти не реалізуєш замовляння зараз!

- А раптом? - спитав я, зручніше перехоплюючи муляж.

Між нами затягнулася секунда. Довга, наче струна. Я всміхався, і під цією усмішкою маг із префектури все сильніше бліднув.

Жезл опускався все нижче; нарешті зник у рукаві. Стараючись не повертатися до мене спиною, шпигун узяв з мармурової полички білосніжну серветку й узявся промокати залите лимонадом обличчя; от іще один смертельний ворог, подумав я безтурботно.

Сово-сово, бодай не захопитися! Страх гаданої жертви - убивчої сили наркотик, скоро я ні дня не зможу прожити, щоб кому-небудь не пригрозити Карою...