Слава ЗСУ!

Я клацнув пальцями, наказуючи світильникам пригаснути й не реагувати більше на звуки. Іл, розпаляючись усе більше, продовжував:

- Якась жаба заманила батька до пастки... Якась чаклунівська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунівська сволота відбила татові глузд, та ще знущаючись цяцьку навісила... Вогонь цей... Чи сам Пер прогрішив, чи сам батько свічку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я...

Він замовк і подивився на свої долоні. Страшнуваті були руки - після того, як довелося гнуть розпалені ґрати.

- Іле... - почав я примирливо. - Подумай. Хто - вони? З дівкою він поїхав, авантюрниця його обдурила, обікрала, зіллям обпоїла... і кинула. Трапляються такі діла, сам знаєш...

- І це, - кулак упав на стіл поряд із кулоном, - це теж дівка йому навісила? Га?

Я знизав плечима:

- Хтозна. Може, й дівка.

- Таж ти сказав - здоровий чаклун це зробив.

- Я сказав - великий маг...

Очі Ятера люто звузились:

- Ти сказав... Виляєш. Крутиш. А я цього діла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз відмовишся... жаба нам свідок, я іншого знайду. До столиці поїду, золотом заплачу, та цього діла так не кину й власника цієї цяцьки знайду! Чуєш?!

Він накручував себе, навмисне злив. Він сам себе переконував, що страшна загибель батька збурює в ньому синівський гнів і бажання помститись; насправді вже завтра вночі він міцно спатиме, і безумний старий, що згоряє живцем, не насниться йому.

Насниться - мені.

- Не мій клопіт, - пробурмотів я відвертаючись. - Іди, шукай... Але ніхто не візьметься розшукувати людину, яка виробляє такі кулони. Це небезпечно, вибач.

Запала тиша. Світильники, не сміючи реагувати на тишу, горіли так само рівно; кабаняча морда з темної яшми вишкірялася на столі, в оточенні винних патьоків, мені навіщось пригадалося заляпане кров'ю осіннє листя, вепр, що вмирає на пухкій землі...

Той самий, чиє опудало тепер припадає пилом у мисливській залі Ятерів, той самий, що скоро стане здобиччю молі.

- Хорте, - сказав Ятер, коли мовчання стало зовсім уже тяжким. - Хорте... Пам'ятаєш, як я тебе з колодязя тягнув?

Я покривився.

...Нам було років по тринадцять, Ілів батько був у від'їзді, а тому нам удалося майнути на нічну риболовлю. Ні до якої риби, звісно ж, не дійшлося - ми всю ніч купалися, смажили м'ясо на рожні, пили пиво й дуріли, а над ранок я здобувся на феєрверк.

В околишніх селах досі ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь - запустив у небо всі мої уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, і шкодував тільки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моїм мистецтвом до глибини душі - його наївна радість так розсмішила мене, що останній вуглик я запустив баронету в штани.

...Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.

У дорозі мені трапився колодязь.

Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно - ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.

Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.

Упав я відносно вдало - принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння - я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу...

Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумів це - настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.

Холод. Темрява. Жах смерті.

Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги - руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили - горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання...

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.

Коли я побачив людське обличчя над собою - моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?