Слава ЗСУ!

Шилка і Нерчинськ...

- Дурень! - устигла вигукнути дівчина, але не з’ясувала, кого вона лає, а натомість вивела вимушену руладу і сама заспівала про Шилку та Нерчинськ.

- Тримайте себе в руках! Припиніть спів! - звернувся лікар до секретаря.

З усього було видно, що секретар і сам віддав би що завгодно, аби припинити спів, але зупинитися він не міг і разом з хором звідомив перехожих у провулкові про те, що в нетрях його не зачепив хижий звір і куля стрільців не здогнала! Щойно куплет цей закінчився, дівчина першою дістала порцію валер’янки від лікаря, а потім він побіг за секретарем до інших - поїти і тих.

- Вибачайте, громадяночко, - раптом звернувся Василь Степанович до дівчини, - кіт до вас чорний не заходив?..

- Який там кіт? - з люттю закричала дівиця. - Осел у нас у філії сидить, осел!

- І, додавши до цього: - Хай чує! Я все розповім, - справді розповіла про те, що сталося.

Виявилося, що завідувач міської філії, “який до краю занедбав полегшені розваги” (зі слів дівиці), страждав на манію організовувати всілякі гуртки.

- Очі замилював начальству! - горлопанила дівиця. Протягом року завідувач устиг організувати гуртки для вивчення Лєрмонтова, шахово-шашковий, пінг-понговий та ще гурток верхової їзди. На літо погрожував організувати гурток веслування на прісних водах і гурток альпіністів.

І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач...

- І веде під руку якогось сучого сина, - розповідала дівчина, - що невідь звідки взявся, в картатих штанцях, у надтріснутому пенсне і... мармиза цілковито неймовірна! І тут же, згідно з оповіддю дівиці, відрекомендував його всім, хто обідав у їдальні філії, як визначного фахівця з організації хорових гуртків.

Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, але завідувач тут же закликав усіх до бадьорості, а фахівець і пожартував, і кинув дотеп, і заприсягся, що часу співи відбирають лише дещицю, а користі від цих співів, між іншим, ціла хура.

Ну, безперечно, ясувала дівчина, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі на всю філію лакизи, і оголосили, що записуються. Тепер решта службовців упевнилася, що співів не уникнути, довелося записуватись і їм у гурток. Співати вирішили в обідню перерву, позаяк весь інший час був розподілений між Лєрмонтовим і шашками. Завідувач, аби показати приклад, оголосив, що в нього тенор, і далі все покотилось, як у поганому сні. Картатий фахівець-хормейстер загорлав:

- До-мі-соль-до! - повитягував найсором’язливіших з-за шаф, де вони намагалися врятуватися від співів, Косарчуку сказав, що в того абсолютний слух, заскімлив, заскиглив, просив пошанувати старого регента-співаку, постукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути “Море славетне”.

Гримнули. ї славно гримнули. Картатий справді тямив на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут регент вибачився, сказав: “Я на хвилинку!” - і... щез.

Думали, що він справді повернеться за хвилину. Але збігло і десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців - утік.

І раптом якось самі собою заспівали другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, можливо, і не було абсолютного слуху, але був досить приємний високий тенор. Проспівали. Регента немає! Рушили по своїх місцях, але не встигли повсідатися, як, проти свого бажання, знов заспівали. Зупинитися - де там. Помовчать хвилини три і знову гримнуть! Тут збагнули, що біда.