Слава ЗСУ!

Розділ 18 НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ

У той самий час, коли запопадливий бухгалтер нісся таксомотором, щоб наразитися на самописний костюм, з плацкартного вагона № 9 київського потяга, який прибув до Москви, серед інших пасажирів вийшов пристойний чоловік з маленькою фібровою валізкою в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський, економіст-планувальник, що мешкав у Києві на колишній Інститутській вулиці. Спричинилася до приїзду Максиміліана Андрійовича одержана ним позавчора пізно ввечері телеграма такого змісту: “Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, три години дня. Приїзди. Берліоз”.

Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність - відки йому знати, що ховатимуть його в п’ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма! Проте розумні люди на те й розумні, щоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу передали, перекрутивши. Слово “мене”, без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова “Берліоза”, яке набуло вигляду “Берліоз” і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.

Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Максиміліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.

Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича, Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ, Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному - у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно, Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.

Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князю Володимирові, Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки, Нічого цього він не хотів, йому праглось одного - перебратися до Москви.

Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були недоброчесні.

Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.

Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібно прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.

У п’ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.