Слава ЗСУ!

У цей час далеко вгорі стукнули двері. “Це він увійшов...” - із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев’яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.

Проте чекати довелося довше, аніж сподівався киянин. Сходи весь час залишались чогось безлюдні. Чути було добре, і ось нарешті на п’ятому поверсі хряснули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. “Сходить униз”. Відчинилися двері поверхом нижче. Кроки стихли. Жіночий голос. Голос зажуреного чоловіка... так, це його голос... Промовив щось наче “облиш, Христа ради...” Вухо Поплавського стриміло у розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидка й енергійна хода вниз; і ось майнула спина жінки. Ця жінка з цератовою зеленою сумкою в руках вийшла у двір. А крочки того чоловіка залунали знову. “Дивно! Він повертається назад у квартиру! Чи не з цієї ж ватаги він сам? Так, повертається! Ось знову нагорі розчинили двері. Ну що ж, почекаємо ще...” Цього разу чекати довелося недовго. Скрип дверей. Крочки. Крочки затихли.

Відчайдушний зойк. Нявкіт кота. Крочки квапливі, дрібні, вниз, униз, униз! Поплавський дочекався. Хрестячись та щось проказуючи, промчав журний чоловічок, без капелюха, з божевільним обличчям, подряпаною лисиною та в зовсім мокрих штанях. Він почав рвати клямку вихідних дверей, у страсі не розбираючи, куди вони відчиняються, назовні чи досередини, - нарешті опанував ними і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було доконано. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, жахаючись на згадку про ту небезпеку, на яку він наражався, Максиміліан Андрійович, шепочучи лише два слова: “Все зрозуміло! Все зрозуміло!” - вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.

З маленьким же чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, приключилася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетником у Вар’єте і називався Андрій Фокович Соков. Доки тривало слідство у Вар’єте, Андрій Фокович тримався осторонь усіх подій, і помітили тільки, що він став ще журнішим, аніж взагалі бував завжди, і, окрім того, що він довідувавсь у кур’єра Карпова про те, де зупинився заїжджий маг.

Отож, розійшовшись на майданчику з економістом, буфетник дістався п’ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50.

Йому негайно відчинили, але буфетник обімлів, позадкував і увійшов не відразу.

Та й не диво. Відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, окрім кокетливого мереживного фартушка і білої наколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички. Будовою тіла дівчина була без ґанджу, і за єдиний дефект її зовнішності можна було взяти бурий шрам на шиї.

- Ну що ж, заходьте, коли добивалися, - сказала дівуля, впіривши в буфетника зелені розпусні очі.

Андрій Фокович охнув, закліпав очима і ступив у передпокій, скидаючи капелюха.

Саме в цей час у передпокої задзеленчав телефон. Безсоромна покоївка, поставивши одну ногу на стілець, зняла рурку з важілька і сказала в неї:

- Алло! Буфетник не знав, куди подіти очі, переступав з ноги на ногу і думав: “Оце так покоївка в чужоземця! Тьху ти, мерзота яка!” І, щоб порятуватися від мерзоти, почав роззиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними речами та одягом. Так, на спинку стільця було накинуто траурний плащ, підбитий вогненною тканиною, на столику коло дзеркала лежала довга шпага з блискітливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само звичайно, як будь-які парасольки чи тростини. А на оленячих рогах висіли берети з орлиним пір’ям.