Слава ЗСУ!

- Так, - говорила покоївка в телефон, - як? Барон Майґель? Слухаю. Так! Добродій артист сьогодні вдома. Так, буде радий бачити вас. Так, гості... Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту годину ночі. - Закінчивши розмову, покоївка поклала рурку і звернулася до буфетника: - Чого зволите?

- Мені необхідно бачити громадянина артиста.

- Як? Так-таки його самого?

- Його, - відповів буфетник сумовито.

- Запитаю, - сказала, видимо вагаючись, покоївка і, прочинивши двері в кабінет покійного Берліоза, доповіла: - Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір.

- А хай заходить, - пролунав з кабінету надтріснутий голос Коров’єва.

-- Пройдіть до вітальні, - сказала дівуля так просто, наче була зодягнута по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши туди, куди його запрошено, буфетник навіть про справу свою забув, так його вразила обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія безслідно зниклої ювелірші) лилося надзвичайне, подібне до церковного, світло.

В старовинному величезному каміні, незважаючи на спекотлий весняний день, палали дрова. А душно все ж таки не було в кімнаті анітрохи, ба, навіть навпаки, того, хто входив, огортала якась підземельна вільгість. Перед каміном на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котище. Був стіл, глянувши на який, богобоязний буфетник здригнувся: стіл покривала церковна парча. На парчевій скатертині стояла сила-силенна пляшок - череватих, запилених і запліснявілих. Між пляшками зблискувала таріль, і відразу було видно, що ця таріль зі щирого золота. Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м’яса, і сік скапував у вогонь, а в димар струмував дим. Пахтіло не лише смажениною, але ще якимись міцними парфумами і ладаном, від чого в буфетника, який знав з газет про загибель Берліоза і про місце його мешкання, майнула думка про те, чи не правлено тут, чого доброго, по Берліозові церковної панахиди, втім, таку гадку він тут-таки відігнав від себе, як вочевидь нісенітну.

Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас:

- Отож, чим я вам міг би прислужитись? Тієї миті буфетник і завважив у тіні того, хто був йому потрібен.

Чорний маг розташувався на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими на ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.

- Я, - гірко заговорив буфетник, - є завідувач буфету в театрі Вар’єте...

Артист витягнув уперед руку, на пальцях якої грало каміння, начебто загороджуючи вуста буфетнику, і палко заговорив:

- Ні, ні, ні! Ні слова більше! Ніколи й нізащо! В рот нічого не візьму з вашого буфету! Я, шановний, проходив повз ваш шинквас і досі не можу забути ні осетрини, ні бринзи! Найдорожчий мій! Бринза не буває зелена на колір, ие вас хтось обкрутив. їй належить бути білою. Так, а чай! Адже це помиї! Я своїми очима бачив, що якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш величезний самовар сиру воду, а чай, проте, все одно продовжували розливати. Ні, любенький, так негоже!

- Вибачте, - заговорив ошелешений цим нежданим нападом Андрій Фокович, - я не в цій справі, й осетрина сюди не тичеться.

- Тобто як це не тичеться, коли вона зіпсована?

- Осетрину прислали другої свіжості, - ознаймив буфетник.