Слава ЗСУ!

Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.

- Що з вами? - спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.

- Ось щойно з певних вуст дізнався, - відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, - що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

- Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

- Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. - відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. - А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

- Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

- Вірте йому! - палко попрохав буфетник. - Він знає напевне!

- Нічого не розумію, - знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. - Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

- У четвертій палаті, - відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: “Цього ще бракувало! Божевільний!” Спитав:

- Ви п’єте горшку?

- Ніколи не торкався, - відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.

- Скільки вам платити, професоре? - ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.

- Скільки хочете, - коротко й сухо відповів професор. Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.

- А це що таке? - спитав Кузьмін і підкрутив вус. І

- Не зневажте, громадянине професоре, - прошепотів буфетник, - благаю, зупиніть рак!

- Заберіть зараз же своє золото, - сказав професор, пишаючись собою, - ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.

- Навіть суп не солити? - попитав буфетник.

- Нічого не солити, - наказав Кузьмін.

- Ехх!.. - тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.

Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.

- Чортзна-що таке! - пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. - Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! - І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. - Ксеніє Микитівно! - пронизливо закричав він у дверях передпокою. - Погляньте, пальта на місці? З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.