Слава ЗСУ!

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

- Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.

- Що це ще за маячня? - спитав, морщачи лице, Воланд. - Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

- Не клопочіться, мессіре, - озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: - Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися? Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

- Істинним... тобто, я хочу сказати... ваша ясновель... зараз же після обід...

- Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

- Добре, додому! - сказав той, і Варенуха розтанув.

- Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, - наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

- Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

- У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, - відповів майстер, - ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, - він знову поклав руку на голову Марґариті, - мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

- А ваш роман? Пілат?

- Він мені осоружний, цей роман, - відповів майстер, - я забагато натерпівся через нього.

- Я благаю тебе, - жалібно попросила Марґарита, - не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. - Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: - Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

- Але ж потрібно щось змальовувати? - говорив Воланд. –Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

- Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

- А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

- Залюбки, залюбки, - відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: - Вона дійде розуму, покине мене...

- Не думаю, - крізь зуби процідив Воланд і вів далі: - Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати? Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

- Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

- Те, що ви нашептали йому, я знаю, - заперечив Воланд, - але це не найспокусливіше. А вам скажу, - посміхнувшись, звернувся він до майстра, - що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

- Це дуже сумно, - відповів майстер.

- Ні, ні, це не сумно, - сказав Воланд, - нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

- Що ви, о, що ви, мессіре!..

- Так візьміть же це від мене на спомин, - сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

- Ні, ні, ні, з якої речі?

- Ви хочете зі мною зайти у сперечку? - посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

- А ось чого я не збагну... Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?