Слава ЗСУ!

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! “Оце так квартира!” В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи отирався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала животом на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опинилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стали рогом, коли вона розгорнула вузлик.

Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменно вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: “Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупувати... І по одному камінцю: один на Петрівку, другий на Смоленський... І - знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!” Аннушка сховала знахідку в пазуху, вхопила бідон і вже хотіла була заслизнути назад у квартиру, відклавши свою мандрівку в місто, як перед нею виріс, нечистий його знає, звідки взявшись, той самий з білими грудьми, без піджака і тихо шепнув:

- Давай підківку й серветочку.

- Яку ще серветочку-підківку? - спитала Аннушка, прикидаючись вельми майстерно.

- Ніякої я серветочки не знаю. Що ви, громадянине, п’яний, чи що? Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими ж холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис Аннушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груди. Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримавши певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:

- О, підківку? - заговорила вона. - Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці... Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім поминай як звали! Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:

- Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. - І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала: