Слава ЗСУ!

- Б’юсь об заклад, що не було, - відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.

- Ви - не Достоєвський, - сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.

- Ну, звідки видно, звідки видно? - відповів кіт.

- Достоєвський помер, - проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.

- Протестую! - палко вигукнув Бегемот. - Достоєвський безсмертний!

- Ваші посвідки, громадяни, - сказала громадянка.

- Згляньтесь, це врешті смішно, - не відступався Коров’єв, - зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? - і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб громадянка могла краще оглянути її.

- Дайте пройти, громадяни, - вже нервуючи, сказала вона. Коров’єв і Бегемот посторонились і пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній, без краватки, білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підсунутій йому книзі якусь закарлюку та й попрямував на веранду.

- Гай-гай, не нам, не нам, - журно заговорив Коров’єв, - а йому перепаде отой крижаний кухоль пива, про який ми, бідні блукачі, так мріяли з тобою. Становище наше безрадісне і безпорадне, і я не знаю, що діяти.

Бегемот лише гірко розвів руками і насадив кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, яке дуже скидалось на котячу шерсть. І в цю мить негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки: ~ Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою обімліла: в зелені вхідного отвору постали білі фрачні груди і гостра клинцем борідка флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і, навіть більше того, робив їм запрошувальні жести.

Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, яка мала значну вагу в ресторані, що він ним завідував, і Софія Павлівна покірно спитала Коров’єва:

- Ваше прізвище?

- Панаєв, - ґречно відповів той. Громадянка записала це прізвище і підняла запитальний погляд на Бегемота.

- Скабичевський, - пропищав кіт, чомусь показуючи на свій примус. Софія Павлівна записала і це і посунула книгу відвідувачам, щоб вони поставили підписи в ній. Коров’єв навпроти прізвища “Панаєв” написав “Скабичевський”, а Бегемот навпроти Скабичевського написав “Панаєв”.

Арчибальд Арчибальдович, остаточно збиваючи з плиту Софію Павлівну, звабно посміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, коло якого весело вигравало сонце, вриваючись в один із проміжків серед густої зелені. Софія ж Павлівна, кліпаючи від подиву, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами в книзі.

Офіціантів Арчибальд Арчибальдович вразив не менше, ніж Софію Павлівну. Він власноручно відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, моргнув одному, щось шепнув другому, і два офіціанти заметушилися коло нових гостей, з яких один свій примус поставив поряд зі своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі стола стара скатертина в жовтих плямах, у повітрі, хрускаючи крохмалем, затріпотіла білісінька, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович уже шептав тихо, але вельми значливо, нахиляючись до самого вуха Коров’єва:

- Чим буду пригощати? Баличок маю особливий... від архітекторського з’їзду відірвав...