Слава ЗСУ!

Розділ 30 ПОРА! ПОРА!

- Ти знаєш, - казала Марґарита, - саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря... і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?

- Все це гарно та любо, - відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, - і ці ідоли, бог з ними... але що воно далі буде, незмога збагнути! Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники.

На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що.

Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).

Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.

Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод - у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.

- Ух ти чорт! - несподівано вигукнув майстер. - Це тільки подумати... - він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. - Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була... Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?

- Цілком серйозно, - відповіла Марґарита.

- Певно, певно, - насмішкувато сказав майстер, - отож тепер маємо замість одного варіята - двох! ї чоловіка й жінку! - Він здійняв руки до неба і закричав: - Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт! Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:

- Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий! Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.

- Ти зараз мимоволі сказав правду, - заговорила вона, - чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! - Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: - Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. - Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.