Слава ЗСУ!

Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси.

Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:

- Прасковіє Федорівно! Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.

- Що? Що таке? - питала вона. - Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого... Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.

- Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, - сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, - зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, - щиросердно попросив Іван, - а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?

- У вісімнадцятій? - перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. - А нічого там не подіялося.

Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:

- Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива... Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.

- Упокоївся сусід ваш ось зараз, - прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:

- Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, - тут Іванко таємниче посміхнувся,

- це жінка!