Слава ЗСУ!

Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові - ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.

- Я зачекаю на вас тут, - прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, - прощайтесь, але швидко! Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.

Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:

- О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде! На це майстер відповів:

- Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.

- Я це знав, я здогадувався, - тихо відповів Іван і спитав: - Ви зустріли його?

- Так, - сказав майстер, - я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.

Іванко просвітлився і сказав:

- Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, - Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, - я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.

Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:

- А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть! Іванкові очі спалахнули:

- А ви самі хіба не будете? - Тут він похилив голову і скрушно додав: - О, так... що ж це я питаю, - Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.

- Так, - сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, - я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.

Шум грози прошив далекий посвист.

- Ви чуєте? - спитав майстер.

- Шумить гроза...

- Ні, це кликано мене, мені пора, - пояснив майстер і підвівся з ліжка.

- Стривайте! Ще одне слово, - попросив Іван, - а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?

- Ось вона, - відповів майстер і показав на стіну. Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.

- Бідний, бідний... - безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.

- Яка гарна, - без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, - бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. - Тут він подумав і замислено докинув: - А втім, можливо, і так...

- Так, так, - прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, - ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба... в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.

Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.

- Прощай, учню, - ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі. Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.