Слава ЗСУ!

- А де ж ваші речі, професоре? - вкрадливо питав Берліоз. - В “Метрополі”? Де ви зупинилися?

- Я? Ніде, - відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.

- Як?.. А... де ж ви замешкаєте?

- У вашій квартирі, - раптом нахабно відповів варіят [3 Варіят - божевільна людина (прим. ред.).] і підморгнув.

- Я... я радо, - забелькотів Берліоз, - але, далебі, в мене вам буде незручно... А в “Метрополі” чудові номери, це люксусовий готель...

- А диявола також нема? - раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

- І диявола...

- Не супереч! - самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.

- Немає ніякого диявола! - розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що слід. - Ото халепа! Киньте ви психувати! Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.

- Ну це вже й поготів цікаво, - трясучись від сміху, вимовив професор, - чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! - Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій - роздратувався й вигукнув гнівно: - Отож, виходить, так-таки і нема?

- Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, - мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужого, - ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...

План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному.

Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.

- Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, - сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: - Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!

- Гаразд, гаразд, - з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши зніченому поетові, якого зовсім не тішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєвського провулка.

А професор відразу наче спам’ятався і прояснів.

- Михайле Олександровичу! - гукнув він навздогін Берліозові.

Той здригнувся, обернувсь, але заспокоїв себе думкою, що його ім’я та по батькові відомі професору теж з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:

- Якщо ваша згода, то ж звелю зараз же зателеграфувати вашому дядечкові в Київ.

І знову пересмикнуло Берліоза. Відки ж варіят знає про існування київського дядька? Адже про це в жодних газетах, безперечно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не має рацію Бездомний? А що як документи ті липові? Який же бо предивний суб’єкт... Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його швидко виведуть на чисту воду! І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.

Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.