Слава ЗСУ!

Розділ 3 СЬОМИЙ ДОКАЗ

- Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, - повторив професор.

Поет провів рукою по обличчі, ніби щойно прочнувшись, і побачив, що на Патріарших зайшов вечір.

Вода у ставку почорніла, і легкий човник уже ковзав по ній, і чувся плюскіт весла та уриваний сміх якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші бесідники.

Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

“Як же це я не спам’ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. - подумав Бездомний вражено. - Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?” Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:

- Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.

- Даруйте, - поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, - уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... - Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.

- Це так, - зазначив Берліоз, - але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.

- О ні! Це може хто підтвердит! - почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з’являвся:

- Річ у тім... - тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, - що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова - цілковитий секрет!.. Тсс! Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

- Ви... ви відколи у Москві? - тремким голосом запитав він.

- А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, - неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене - у нього цілком несамовите, а праве - порожнє, чорне й мертве.

“Ось тобі усе й з’ясувалося! - подумав Берліоз розгублено. - Приїхав божевільний німець, або оце тепер з’їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!” Так, справді, з’ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше - професор був несповна розуму.

Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного - не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.

- Так, так, так, - збуджено казав Берліоз, - втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?

- Сам-один, я завше один, - з гіркотою відповів професор.