Слава ЗСУ!

Розділ 4 ГОНИТВА

Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини забрали: одна - безголове тіло і відрізану голову в морг, друга - поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.

Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися - Бездомного ніби як розбив параліч.

Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину - голова...

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

- Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила... Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки...

З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: “Аннушка”...

- Аннушка... Аннушка?.. - забурмотів поет, тривожно озираючись. - Стривайте, стривайте...

До слова “Аннушка” прив’язалося слово “олія”, а потім чомусь “Понтій Пілат”. Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова “Аннушка”. І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?! Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: “Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!”, і друга: “Чи не сам він і підлаштував усе це?!” Але, дозвольте запитати, яким чином?!

- Е, ні! Про це ми дізнаємося! На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

- Зізнавайтеся, хто ви такий? - глухо спитав Іван. Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

- Не розумій... по-вашому говарит...