Слава ЗСУ!

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох

- професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.

Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль - вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.

Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов’язково у квартирі 47.

Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.

У величезному, вкрай занехаєному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: “Він, звісно, сховавсь у ванній”. У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.

Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

- Кирюшко! Облиште це варнякання! Чи ви з глузду з’їхали?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! - і махнула на Івана мачулою.

Непорозуміння було видиме, і винен у цьому був, безперечно, Іван Миколайович.

Але визнати це він не захотів і, вигукнувши докірливо: “Ух, розпусниця!..” - відразу опинився невідь-чого на кухні. В кухні не було нікого, і на плиті у напівтемряві стояло близько десятка загашених примусів. Один місячний промінь, промкнувшись крізь закіптюжене вікно, яке роками не витиралося, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота якої висовувалися кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла приколота маленька - паперова.

Ніхто не знає, яка думка заволоділа ту мить Іваном, але перед тим, як вибігти на чорний хід, він присвоїв одну з тих свічок, а також і паперову іконку. Разом з тими речами він покинув невідому квартиру, щось буркочучи, ніяковіючи при згадці про те, що він хвилину тому пережив у ванній, мимоволі намагаючись угадати, що за один цей нахаба Кирюшко і чи не йому належить бридка шапка-вушанка.