Слава ЗСУ!

У безлюдному гнітючому провулкові поет розглянувся в пошуках утікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав сам до себе:

- Ну, звісно, він на Москві-ріці! Вперед! Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не деінде. Та біда в тому, що запитувати не було кому.

На гидкому провулку не було жодної душі.

За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків.

Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя.

Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.

Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга - чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах...

Щоправда, кому до того діло, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті защібались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:

- До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там! Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів - виривалося хрипке ревіння полонезу з опери “Євгеній Онєгін”.

Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць і пробиратися провулочками, де люди не такі прискіпливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитами про кальсони, які вперто не хотіли ставати схожими на штани.

Іван так і зробив, заглибився в таємничу мережу арбатських завулків і почав пробиратися попід стінами, перестрашено зиркаючи навсібіч, щохвилини озираючись, раз по раз ховаючись у підворіттях і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських вілл.

І на всьому його важкому шляху несказанно чомусь його мучив усюдисущий оркестр, під акомпанемент якого густий бас співав про свою любов до Тетяни.