Слава ЗСУ!

О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.

Белетрист Бескудніков - тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима - витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти.

Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.

- Ого, - буркнув Двубратський.

- Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, - густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом “Штурман Жорж”.

- Даруйте! - сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. - Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?

- А зараз чудово на Клязьмі, - під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі - спільне болісно-чутливе місце. - Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

- Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, - гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.

- Це вже як кому повезе, - прогудів з підвіконня критик Абабков.

Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

- Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.

- Три тисячі сто одинадцять осіб, - докинув хтось із кутка.

- Ось бачите, - вела далі Штурман, - що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас...

72

- Генерали! - напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.

Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.

- Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, - вслід йому сказав Глухарьов.

- Лаврович один у шести, - вигукнув Денискін, - та їдальня дубом обшита!

- Ет, зараз не до того, - прогудів Абабков, - он уже пів на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

- Він міг би і зателефонувати! - репетували Денискін, Глухарьов і Квант.

Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати.

Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому - голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому - голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому - купа зашерхлих ганчірок.