Слава ЗСУ!

- Здорові будьте, браття! - після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: - Ні, його тут нема! Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:

- От маєте. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, мовив:

- Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді? Це Іван Миколайович почув і відповів:

- Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! - Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: - Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!

- Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? - залунали голоси звідусіль.

- Консультант! - відповів Іван. - І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.

Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.

- Прошу, прошу, кажіть точніше, - почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, - скажіть, як це вбив? Хто вбив?

- Іноземний консультант, професор і шпигун! - озираючись, відповів Іван.

- А як його прізвище? - тихо запитали на вухо.

- Отож-то й воно, прізвище! - тоскно гукнув Іван. - Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці... Пам’ятаю тільки першу літеру “Ве”, на “Ве” прізвище! Яке ж це прізвище на “Ве”? - схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: - Ве, ве, ве! Ва... Во... Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? - волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.

- Вульф? - співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.

- Дурепа! - прокричав він, шукаючи очима жінку. - До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва... Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий... пенсне надтріснуте... і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова... Я відчуваю, що він тут? Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: “Лікаря!” - і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.

- Товаришу Бездомний, - заговорило обличчя ювілейним голосом, - заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича... ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете...

- Ти, - вишкірившись, урвав Іван, - чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!

- Товаришу Бездомний, даруйте!.. - відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.

- Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, - з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.

В ту мить напоумилися кинутись на Івана - і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.

Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.