Слава ЗСУ!

- Вибачте... - натягнув їх на себе і хрипко запитав: - Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.

Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,

- Як? Ви й прізвище моє забули? - тут невідомець посміхнувся.

- Даруйте... - прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.

- Дорогий Степане Богдановичу, - заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись,

- жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом - лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.

Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.

- Відверто кажучи, - почав він, ледве повертаючи язиком, - учора я трохи...

- Жодного слова більше! - відповів візитер і від’їхав з кріслом убік.

Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці.

Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.

Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.

- А ви? - пискнув Стьопа.

- Охоче! Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:

- А ви що ж... закусити?

- Дякую вам, я не закушую ніколи, - відповів незнайомий і налив по другій. Відкрили каструльку - в ній виявилися сосиски в томаті.

І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі.

Пригадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля “Метрополя”, був при тому якийсь актор не актор... з патефончиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою... біс її знає, хто вона... здається, на радіо працює, а може, й ні.

Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз’яснювався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомця, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з’ясувати!

- Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище? Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.

- От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!

- Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, - запобігливо сказав Стьопа.

- О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.

- А ви хіба знаєте Хустова?

- Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він - наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.

“Абсолютно слушно!” - подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.