Слава ЗСУ!

- Ну що це за!.. - проказав адміністратор і раптом почув за собою вуркітливий голос:

- Це ви, Іване Савелійовичу? Варенуха здригнувся, обернувсь і побачив перед собою якогось невеликого товстуна, здавалося, з котячою мармизою.

- Ну я, - непривітно відповів Варенуха.

- Дуже, дуже приємно, - писклявим голосом відгукнувся схожий на кота товстун і нагло, розмахнувшись, затопив адміністратора у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора і без сліду щезла в отворі сидіння.

Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий - маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев’яний дах вбиральні ринула злива.

- Що ви, товари... - пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово “товариші” аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: - Громадя... - зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.

- Що у тебе в портфелі, паразит? - пронизливо заверещав схожий на кота. - Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?

- Поперед... джали... дили... - задихаючись, відповів адміністратор.

- А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! - тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля - руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

- Дай-но я тебе поцілую, - ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.

Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.