Слава ЗСУ!

- Бредня! Його власні витівки, - урвав експансивний адміністратор і спитав: - А пакет везти?

- Неодмінно, - відповів Римський. І знову розчинилися двері й увійшла та самісінька... “Вона!” - чомусь тоскно подумав Римський. І обоє підвелися назустріч поштарці.

Цього разу в телеграмі були слова: “Спасибі підтвердження терміново п’ятсот карний розшук мені завтра вилітаю Москву Лиходєєв”

- Він з’їхав з глузду... - мляво мовив Варенуха. Римський же побряжчав ключем, дістав з шухлядки вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот карбованців, зателефонував, передав кур’єру гроші й послав його на телеграф.

- Вибачай, Григорію Даниловичу, - не вірячи своїм очам, проговорив Варенуха, - як на мене, ти даремно гроші пересилаєш.

- Вони вернуться назад, - відгукнувся Римський тихо, - а ось він добряче поплатиться за цей пікнічок. - І докинув, показуючи на Варенушин портфель: - Рушай, Іване Савелійовичу, не гайся.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він опустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, дізнавсь у касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка валом пішла, щойно побачила додаткову афішу, велів касирці загнути і не продавати тридцять найкращих місць у ложах і партері, а вискочивши з каси, тут-таки на бігу відбився від настирних контрамарочників і шмигнув у свій кабінетик, щоб захопити кепку. В цю мить задеркотів телефон.

- Алло! - гукнув Варенуха.

- Іване Савелійовичу? - поцікавилася рурка бридким гугнявим голосом.

- Його нема в театрі! - прокричав був Варенуха, але рурка відразу його перебила:

- Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці нікуди не несіть і нікому не показуйте.

- Хто це говорить? - ревонув Варенуха. - Облиште, громадянине, такі витівки! Вас зараз же викриють! Ваш номер?

- Варенуха, - відгукнувся все той же огидний голос, - ти мову людську розумієш? Не неси нікуди телеграм.

- А, так ви не вгамовуєтесь? - закричав адміністратор, лютуючись. - Ну начувайтесь! Перепаде вам за таке! - Він ще прокричав якусь погрозу, але змовк, бо відчув, що в рурці його ніхто вже не слухає.

У цю хвилину в кабінетику якось нагло почало сутеніти. Варенуха вибіг, хряпнув за собою дверима й через бічний вихід заквапився в літній сад.

Адміністратор був збуджений та сповнений завзяття. Після нахабного дзвінка він не сумнівавсь у тому, що хуліганська зграя витіває лихі жарти і що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Бажання викрити харцизяк душило адміністратора, та, як не дивно, в ньому зародилося передчуття чогось приємного. Так буває, коли людина прагне привернути загальну увагу, принести кудись сенсаційну звістку.

У саду вітер подув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, мовби перегороджуючи шлях, мовби застерігаючи. Грюкнула на другому поверсі рама так, що мало не посипалися шибки, у верховіттях кленів та лип тривожно прошуміло.

Потемніло і війнуло прохолодою. Адміністратор протер очі і побачив, що над Москвою низько стелиться жовтопуза грозова хмара. Вдалині густо завурчало.

Як не поспішав Варенуха, непереборне бажання спонукало його заскочити на секунду в літню вбиральню, щоб принагідно перевірити, чи обтяг монтер сіткою лампу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густі зарості бузку, серед яких стояла блакитнувата споруда вбиральні. Монтер виявився акуратною людиною, лампа під стелею на чоловічій половині була вже під захистом металевої сітки, але прикро вразило адміністратора те, що навіть у передгрозових сутінках можна було розібрати, що стіни вже списані вугіллям і олівцем.