Слава ЗСУ!

- Безперечно, - погодився невпізнаванний Іван.

- Ну ось... таж навіть обличчя, що ви його змальовували... різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери “Фауст” не чули? Іван чомусь страшенно зніяковів і, зашарівшись, як маків цвіт, щось почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Ялту...

- Отож, отож... недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає... Він людина не тільки начитана, але й дуже хитра. Хоча на його захист я мушу сказати, що, звісно, Воланд може напустити туману й на людину куди хитрішу.

- Як?! - у свою чергу вигукнув Іван.

- Тихше! Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:

- Розумію, розумію. В нього літера “В” була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! - Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: - Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! - докинув Іван, обурено показуючи на двері.

Гірка складка проступила коло вуст гостя.

- Подивімся правді в очі, - і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. - І ви, і я - божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив - і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.

- Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? - не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.

- Ви вже спробували, і досить з вас, - іронічно відгукнувся гість, - кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я - злидар!

- А навіщо він вам здався? Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:

- Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. - В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: - Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.

- Ви - письменник? - зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:

- Я - майстер, - він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою “М”. Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він - майстер. - Вона своїми руками пошила її мені, - таємничо докинув він.

- А як ваше прізвище?

- У мене немає більше прізвища, - з понурою зневагою відповів дивний гість, - я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.

- Так ви хоч про роман скажіть-но, - делікатно попрохав Іван.

- Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, - почав гість.

...Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами...

- З якої мови? - з цікавістю спитав Іван.

- Я знаю п’ять мов, окрім рідної, - відповів гість, - англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.