Слава ЗСУ!

Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.

- Пушкіна лає на всі заставки і все волає: “Куролєсов, біс, біс!” - казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: - А втім, бог з ним,

- і продовжував бесіду з Іваном: - Так за віщо ж ви потрапили сюди?

- За Понтія Пілата, - понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

- Як?! - забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. - Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть! Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:

- Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого! Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:

- О, як я вгадав! О, як я усе вгадав! Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:

- За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лавровича! - І несамовито, але безгучно заволав: - Далі! Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.

- І ось, - розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, - я й опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:

- Бідолашний поете! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.

- Та хто ж він, зрештою, такий? - збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана і відповів запитанням:

- А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні... Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?

- Ні, ні! - вигукнув Іван. - Скажіть, хто він такий?

- Ну, гаразд, - відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: - Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.

Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.

- Не може цього бути! Він не існує!

- Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно! Спантеличений Іван примовк.

- Тільки-но ви почали його змальовувати, - вів далі гість, - я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, - тут гість знову вибачився, - але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви... ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?