Слава ЗСУ!

Розділ 13 ПОЯВА ГЕРОЯ

Отож невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: “Цссс!” Іван опустив ноги з ліжка й пригледівся. З балкона обережно заглядав у кімнату виголений, темноволосий, з гострим носом, бентежними очима і з пасмом волосся, що спадало на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми.

Пересвідчившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що приходень зодягнутий у лікарняне. На ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.

Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в’язку ключів, пошепки запитав: “Можна присісти?” - і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.

- Як же ви сюди потрапили? - корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. - Адже балконні грати на замках?

- Ґрати-бо на замках, - потвердив гість, - але Прасковія Федорівна - чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.

- Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? - поцікавився Іван.

- Ні, - твердо відповів гість, - я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. - І після паузи докинув: - Отож сидимо?

- Сидимо, - відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

- Так... - тут гість раптом стривожився, - але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей.

Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

- Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, - мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

- Підстави? - суворо запитав гість.

- Так, визнаю, без підстав, - зніяковівши, відповів Іван.

- Неподобство, - засудив гість Івана і додав: - А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками... Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

- Професія?

- Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

- Ох, і не щастить мені! - вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: - А ваше прізвище?

- Бездомний.

- Ох, ох... - сказав гість, морщачись.

- А вам що ж, мої вірші не подобаються? - зацікавлено попитав Іван.

- Страшенно не подобаються.

- А ви які читали?

- Ніяких я ваших віршів не читав. - нервово вигукнув відвідувач.

- А як же ви таке говорите?

- Ну, що ж тут такого, - відповів гість, - наче я інших не читав? А втім...

хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?

- Страхітливі! - раптом сміливо й відверто промовив Іван.

- Не пишіть більше! - попрохав приходень благально.

- Обіцяю і присягаю! - урочисто сказав Іван. Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.

- Цсс! - шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.

Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.