Слава ЗСУ!

Розділ 15 СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Никанор Іванович Босой.

Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.

Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам’ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.

Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:

- Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій? На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:

- Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?

- Цебто як? - спитали в Никанора Івановича, примружуючись.

- А так, - відповів він, - якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте... весь у дранті... Який же з нього перекладач у чужоземця!

- Про кого ви говорите? - спитали в Никанора Івановича.

- Коров’єв! - вигукнув Никанор Іванович. - У п’ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров’єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.

- Звідки валюту взяв? - сердечно запитали у Никанора Івановича.

- Бог істинний, Бог всемогутній, - заговорив Никанор Іванович, - усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, - з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, - брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав! На прохання не клеїти дурня, а розказати, як потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дощечку.

- Хочете, - промичав він, - землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв - він чорт! Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.

Тут кімнату з отим диваном розтяло дике волання Никанора Івановича, що зірвався з навколішок:

- Он він! Ондечки за шафою! От шкіриться! І пенсне його... Держіть його! Окропити приміщення! Кров відлила від обличчя Никанора Івановича, він, тремтячи, хрестив повітря, шарпався до дверей і назад, затягував якусь молитву і, нарешті, почав верзти щось цілком несосвітенне.

Стало ясно, як день, що Никанор Іванович ні до яких розмов не придатний. Його вивели, примістили в окрему кімнатку, де він трохи втихомирився і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Але ніякого Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що її займав покійний Берліоз, а ще Лиходєєв, який поїхав до Ялти, була порожнісінька, і в кабінеті супокійно висіли ніким не ушкоджені сургучні печатки на шафах. З тим і поїхали з Садової, до того ж з інспекторами відбув розгублений та пригнічений секретар будинкоуправління Пролежньов.

Увечері Никанора Івановича приставили до клініки Стравінського. Там він повівся так неспокійно, що мусили зробити йому впорскування за рецептом Стравінського, і лише за північ Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи важке страдницьке мичання.