Слава ЗСУ!

Але що далі, то легшим ставав його сон. Він перестав крутитися і стогнати, задихав легко й рівно, і його полишили самого.

Тоді на Никанора Івановича найшло сновиддя, що ґрунтувалося, безсумнівно, на його сьогоднішніх переживаннях. Почалося з того, що Никанорові Івановичу привиділося, буцімто якісь люди з золотими сурмами в руках підводять його, і дуже урочисто, до великих лакованих дверей. Біля цих дверей супутники програли наче туш Никанорові Івановичу, а потім лункий бас із небес весело сказав:

- Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.

До краю вразившись, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри, а на стінах кенкети. Все було як належить, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитовою завісою, усіяною по темно-вишневому тлі, мов зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть публіка.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі - чоловічої, і вся чомусь із бородами. Крім того, вражало, що в театральній залі не було стільців, і вся ця публіка сиділа на підлозі, чудово натертій і ковзькій.

Нітячись у новому й численному товаристві, Никанор Іванович, повагавшись який час, за прикладом загалу вмостився на паркеті по-турецькому між якимсь рудим бороданем-здорованем та іншим, блідим і дуже зарослим громадянином. Ніхто з тих, що сиділи, не звернули уваги на новоприбулого глядача.

Тієї хвилини почувся лагідний передзвін, світло в залі погасло, завіса розійшлася, і розкрилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.

З-за лаштунків вийшов артист, у смокінгу, чисто поголений і зачесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі ожила, і всі обернулися до сцени. Артист підійшов до будки і потер руки.

- Сидите? - запитав він м’яким баритоном і усміхнувся залові.

- Сидимо, сидимо, - хором відповіли йому із зали тенори і баси.

- Гм... - заговорив задумливо артист, - і як вам не обридне, я не розумію? Всі люди як люди, ходять зараз вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут скнієте на підлозі в задушливій залі. І невже справді програма така цікава? А втім, що кому до смаку, - по-філософськи закінчив артист.

Потім він змінив тембр голосу та інтонації і весело-гучно оголосив:

- Отож наступний номер нашої програми - Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича! Одностайні оплески були відповіддю артистові. Вражений Никанор Іванович витріщився, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед тих, що сиділи, і ласкаво поманив пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не зчувшись як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого враз провалилися в темряву зала і публіка.

- Ну ж бо, Никаноре Івановичу, покажіть нам приклад, - щирим тоном вимовив молодий артист, - і здавайте валюту.

Запала тиша. Никанор Іванович перевів дух і тихо почав:

- Богом присягаюся, що...

Але не встиг він договорити ці слова, як уся зала вибухнула криками обурення.

Никанор Іванович знітився і вмовк.

- Отож я зрозумів, - озвався ведучий програми, - ви хотіли заприсягтися Богом, що у вас немає валюти? - І він співчутливо подивився на Никанора Івановича.