Слава ЗСУ!

- Авжеж нема, - відповів Никанор Іванович.

- Так, - відгукнувся артист, - але даруйте нескромність: відки ж узялися чотириста доларів, знайдені в убиральні тієї квартири, єдиними мешканцями котрої є саме ви та ваша дружина?

- Чаклунські! - відверто іронічно сказав хтось у темній залі.

- Авжеж, чаклунські, - несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: - Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.

І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:

- Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут - валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?

- Ми не валютники, - залунали окремі ображені голоси в театрі, - але це річ немислима.

- Радо погоджуюся, - твердо сказав артист, - і запитаю вас: що можуть підкинути?

- Дитину! - крикнув хтось із зали.

- Чистісінька правда, - ствердив ведучий програми, - дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. - І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: - Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.

У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.

- Валютник він! - вигукували в залі. - Через таких і ми безневинно потерпаємо!

- Не лайте його, - лагідно сказав конферансьє, - він розкається. - І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: - Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце! Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:

- Антракт, негідники! Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: “Здавайте валюту!” Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:

- Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.

Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.

- Сергію Герардовичу, - звернувся до нього конферансьє, - ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви - людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.

- На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, - спокійно відповів Дунчиль.

- Так чи немає принаймні діамантів? - спитав артист.

- І діамантів немає.

Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.

- Хто ця дама? - запитав ведучий програми у Дунчиля.

- Це моя дружина, - з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.

- Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, - звернувся до дами конферансьє, - ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?

- Він тоді все здав, - хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.

- Так, - сказав артист, - ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, - і артист зробив царствений жест.