Слава ЗСУ!

Леонові Верту
Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне
виправдання: той дорослий — мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той
дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. I нарешті третє:
дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його
хтось потішив. Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю
книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі
спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам'ятає. Отож я виправлю
присвяту:
Леонові Верту, коли він був маленьким

І

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси
розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав
ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.
У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після
цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».
Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював
кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.
Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.
А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?
Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава
в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій
малюнок № 2.
Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а
краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і
сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар'єри. Зазнавши
провалу з малюнками № 1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті,
а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.
Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів
майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.
Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як
уночі з курсу зіб'єшся.
На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки.
Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. I від того моя думка про них не
покращала.
Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою
про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може
второпати. Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це капелюх». Тоді я вже не
говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я
пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику
і краватки. I дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

II

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до
аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун
мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися
самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я
мав ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев'ять земель від
будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред
океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.

Він сказав:
— Прошу... намалюй мені баранця.
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся
навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його
найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму
малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав
шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я
тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.
Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був
за тридев'ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я
заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око
годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася
край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:
— А... що ти тут робиш?
Та він знову попросив тихо й вельми поважно:
— Прошу... намалюй мені баранця...