Слава ЗСУ!

— Є такий закон, — сказав мені згодом маленький принц.— Причепурився сам уранці,
причепури гарненько і свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки
побачиш, що то не рожі, бо молоді пагінці рож і баобабів майже однакові. Ця
праця дуже нудна, але зовсім легка.
Якось він порадив мені постаратися намалювати такий гарний малюнок, щоб усе це
гаразд затямили діти і моєї планети.
— Якщо колись вони вирушать у мандри,— сказав він,— це їм стане в пригоді. Іноді
якусь свою роботу можна й відкласти, нічого від того не станеться. Але з
баобабами відкладати годі — тоді чекай лиха. Я знав одну планету, там жив
лінтюх. Він не звернув уваги на три кущики...
З оповіді маленького принца я зобразив цю планету. Я не люблю повчального тону.
Та люди так мало знають, скільки шкоди від баобабів, а небезпека для того, хто
потрапив би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і
порушую свою стриманість. «Діти! — кажу я.— Стережіться баобабів!» Я хотів
застерегти моїх приятелів від небезпеки, що давно чигає на них, а вони не знають
цього, як не знав я сам раніше, хотів попередити їх і тим-то так завзято
працював над цим малюнком. Словом, моє повчання варте тієї праці. Можливо, ви
запитаєте: чому в цій книжечці немає ще таких показних малюнків, як отсей із
баобабами? Відповідь вельми проста: я старався їх намалювати, але нічого не
вийшло. А коли малював баобаби, мене запалювала думка, що це річ невідкладна.

VI

О маленький принце! Потроху я зрозумів твоє невеселе життя. Довший час ти мав
лише одну розвагу: милуватися вечірнім сонцем. Я дізнався про це вранці
четвертого дня, коли ти мовив мені:
— Я дуже люблю призахідне сонце. Ходімо подивимось, як сонце заходить.
— Але ж доведеться почекати...
— Чекати? Чого?
— Щоб сонце сіло.
Спершу ти дуже здивувався, а потім засміявся сам із себе і мовив:
— Мені все здається, ніби я вдома!
І справді. Всім відомо, що коли в Америці полудень, у Франції вже вечоріє. I аби
за одну хвилину перенестися до Франції, можна було б подивитись, як там сідає
сонце. На жаль, до Франції неблизький світ. А на твоїй планетці тобі досить було
пересунути свого стільця на крок, другий. I ти бачив захід сонця щоразу, коли
тільки бажав...
— Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази!
I трохи перегодом ти додав:
— Бачиш... коли стає дуже сумно, втішно помилуватися, як сідає сонце.
— Виходить, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було дуже
сумно?
Але маленький принц не відповів.

VII

П'ятого дня, знов-таки завдяки баранцеві, я довідався про таємниці життя
маленького принца. Він спитав зненацька, навпростець, ніби це було наслідком
довгих мовчазних роздумів:
— Якщо баранець їсть кущі, то він і квіти їсть?
— Баранець їсть усе, що попадеться.
— Навіть квіти з колючками?
— Авжеж, навіть квіти з колючками.
— Навіщо ж тоді колючки?
Цього я не знав. Я саме порався: ніяк не міг одгвинтити в двигуні міцно
закручений шуруп. Мене дуже турбувало, чим обернулася вимушена посадка: питної
води лишалось обмаль, і я вже боявся найгіршого.
— Нащо ж ті колючки?
Як уже маленький принц про щось питав, він не заспокоювався, поки не діставав
відповіді. Шуруп той дався мені взнаки, і я сказав навмання:
— Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості!
— О!
Відтак, трохи помовчавши, гукнув майже сердито:
— Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. I простодушні. I вони підбадьорюють себе.
Гадають, що колючі вони страшніші...
Я не відповів нічого. В ту хвилину я казав собі: «Якщо цей шуруп і зараз не
піддасться, я розтрощу його молотком».
Маленький принц знов перебив мої думки:
— I ти гадаєш, що квіти...
— Де ж пак! Нічого я не гадаю! Я відповів тобі навмання. Я заклопотаний поважною
справою!
Він глянув на мене здивовано.
— Поважною справою!
Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці,
дивився, як я схилився над річчю, такою, в його очах, потворною.
— Ти мовиш, як дорослі!
Мені стало соромно. А він додав безжально:
— Ти все плутаєш... ти все перекинув догори ногами!
Маленький принц і справді дуже розсердився. Труснув головою, і вітер розмаяв
його золоту чуприну.
— Я знаю одну планету. Живе там такий собі червонопикий добродій. Він не понюхав
ні разу жодної квітки. Зроду не глянув на зірку. Нікого ніколи не любив. Він
тільки й робить, що підбиває цифри. I цілий день торочить: «Я людина поважна! Я
людина поважна!» — достоту, як ти. I дметься з пихи. А насправді він не людина,
він гриб.