Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Мандри Лемюеля Гуллівера

Я красномовно описав усі радощі та насолоди, які здатне дарувати людині безсмертя. Коли я скінчив і зміст моєї промови було перекладено присутнім, лаггнежці завели жваву балачку, подеколи кидаючи на мене глузливі погляди.

Нарешті той добродій, що весь час був мені за перекладача, сказав, що всі просять його з'ясувати мені помилковість моїх поглядів. Помилка, якої я допустився, пояснюється властивим усім людям недоумством, що до певної міри виправдує мене. Виявилося, що ті струльдбруги — особливість їхньої країни. Таких людей немає ні в Бальнібарбі, ні в Японії, де цей добродій мав честь бути посланником його величності. Там з недовірою ставились до його оповідань про струльдбругів. Та й моє здивування, коли він уперше сказав про них, свідчить про те, що для мене існування цих людей — новина, яку я вважаю за малоймовірну. Під час мого перебування в обох згаданих королівствах він багато говорив на цю тему і спостеріг, що всі мріють про довге життя та вважають його за щастя, і той, що однією ногою стоїть уже в домовині, щосили чіпляється другою за землю. Найстарші люди сподіваються пожити ще хоч один зайвий день і вважають смерть за найбільше лихо. Тільки тут, на острові Лаггнегг, жадоба життя була не такою гострою, бо приклад довголіття струльдбругів завжди у всіх перед очима.

Такий спосіб життя, який постав у моїй уяві, цілком неможливий. Він вимагає вічної молодості, здоров'я і сили. А сподіватись на це не може жодна людина, хоч би як далеко заходили її бажання. Отже, тут ідеться зовсім не про те, щоб вічно втішатися молодістю та благами її, а про те, як провести нескінченне життя з тими стражданнями, які приносить старість. Звичайно, мало хто хотів би бути безсмертним у таких жахливих умовах. А проте мій співрозмовник помітив, що в Бальнібарбі і Японії навіть старі люди, обтяжені всіма недугами старості, прагнуть віддалити від себе смерть. І він запитав мене, чи не спостерігається таке саме явище і на моїй батьківщині, а також і в усіх тих країнах, де я мандрував.

Після цієї передмови він докладно розповів мені про їхніх струльдбругів. Він сказав, що до тридцяти років вони живуть так само, як і всі смертні. Потім вони поволі стають похмурими.

Досягши вісімдесятирічного віку, який тут уважається за межі людського життя, вони, як і всі смертні, робляться живими руїнами. Вони не тільки набувають усіх примх та недуг, властивих іншим старим людям, але на додачу їх проймає ще жах од того, що їм призначено ледве животіти.

Струльдбруги не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі, але й нездатні до приятелювання, позбавлені будь-якої прихильності до своїх нащадків, дальших за онуків. Головні пристрасті їх — заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найдужче розпусті молодих і смерті старих. Дивлячись на веселість молодості, вони розуміють, що самі назавжди позбавлені радощів життя. Коли вони побачать похорон, то починають пхикати і ремствувати, що інші йдуть до спокійного притулку, до якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають тільки те, що вчили або бачили замолоду. Найменш нещасні серед них ті, що здитиніли і остаточно втратили пам'ять. Їх більше жаліють і охочіше їм допомагають, бо вони не мають багатьох вад, властивих іншим безсмертним.

Якщо трапляється, що струльдбруг одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, тільки-но молодшому з подружжя мине вісімдесят років.

Коли струльдбругам сповниться вісімдесят років, для них настає громадська смерть. Спадкоємці негайно одержують їх майно. Із спадщини відводиться лише невелика сума на їх утримання.

Бідних підтримують за рахунок громадських коштів. З того часу їх вважають нездатними займати будь-яку посаду. Вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.

В дев'яносто років у них випадають зуби й вилазить волосся. В цьому віці вони втрачають почуття смаку і без задоволення та апетиту їдять та п'ють усе, що потрапляє до рук. Недуги, на які вони хворіли, не покидають їх, не загострюючись і не вщухаючи. Під час розмови вони забувають назви найзвичайніших речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Вони нездатні розважатись читанням, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку, — отже, позбавлені єдиної приступної для них розваги.

Мова в цій країні весь час змінюється, і тому струльдбруги, які народилися в одному сторіччі, насилу розуміють мову людей, які народилися в другому. Проживши двісті років, вони не можуть вимовити кілька найпростіших речень. Відтоді їм призначено почувати себе чужинцями на своїй батьківщині.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

  08.02.2016

1 ша часть це 20 страниц


  20.02.2015

Класний сайт


  11.02.2015

скільки тут розділів?


Додати коментар