Слава ЗСУ!

Хазяїн слухав мене із виразом замішання на обличчі, бо сумнів або недовіра так мало відомі в цій країні, що гуїгнгнми у відповідних випадках просто не знають, як повестися. Я пригадую, як важко було нам порозумітись, коли, розповідаючи про вдачу людську, я мусив згадувати про неправду чи обман. Завжди надзвичайно тямущий, він тут тільки насилу-насилу розумів мене. На його думку, мова має допомагати нам розуміти один одного та обізнаватися з фактами. А говорити про те, чого насправді немає, значить позбавляти мову її призначення. Виходить, що наша мова не подає нам правдивих відомостей і призводить до чогось гіршого, ніж невідання. Якщо на чорне казатимуть біле, а на довге — коротке, то навіщо така мова взагалі?

Одне слово, він так і не оцінив нашої здатності брехати, такої зрозумілої людям і так поширеної в усьому цивілізованому світі.

Та вернімось до нашої розмови. Коли я запевнив його, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу, чого він ніяк не міг зрозуміти, він захотів довідатись, чи є в нас гуїгнгнми, а коли є, то що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас дуже багато. Влітку вони пасуться на луках, а взимку живуть у будинках, де є овес і сіно. Приставлені до них слуги єгу чистять їх скребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і готують їм постелі.

— Нарешті я вас зрозумів, — перебив мене хазяїн. — Тепер мені ясно, що хоч якими розумними ви себе вважаєте, але ваші господарі — все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні.

Тоді я попросив у нього дозволу не розповідати далі, бо йому буде дуже неприємно, коли він дізнається про деякі звичні для нас речі. Але він наполягав, кажучи, що хоче знати всю правду, і мені довелося скоритися.

Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, найкращі, найсильніші й найслухняніші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах, їх добре доглядають і піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги. Та коли вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку брудну роботу, і вони працюють так аж до смерті. По смерті їх оббіловують, шкіру продають за безцінь, а тіло викидають у поле на з'їжу собакам і птахам. Та доля звичайних коней, які належать фермерам або візникам, буває тяжча. Все життя їх виснажують непосильною працею і до того ж погано годують. Я розповів також, як у нас їздять верхи та в екіпажах, описав призначення вуздечки, сідла, острогів, батога, збруї. Згадав і про накладки з твердої речовини, званої залізом, які набивають на копита, щоб вони не збивались об тверді кам'яні шляхи, що ними часто ми їздимо.

Хазяїн був обурений до краю. Він сказав, що дивується й не розуміє, як насмілюємось ми сідати на спину гуїгнгнма. Адже найкволіший з його слуг може скинути з себе найдужчого єгу або роздушити його на смерть, качаючись по землі. Я відповів, що коней від трьох-чотирьох років у нас починають призвичаювати до різної роботи, а невиправно впертих призначають возити екіпажі, їх жорстоко б'ють за кожну помилку й нагороджують за добру поведінку. Всі вони дуже чутливі до нагород і до кари. А взагалі його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як у тутешніх єгу, немає й крихти розуму.

Мені доводилось часто відступати від попередньої теми нашої розмови, щоб дати моєму хазяїнові повне уявлення про життя наших коней. Важко описати благородне обурення, яке викликало в нього моє оповідання про наше поводження з гуїгнгнмами. Незважаючи на це, він усе ж таки визнав, що в тій країні, де з усіх тварин обдаровані розумом самі єгу, вони повинні й керувати всіма, бо розум завжди й скрізь має перевагу перед грубою силою. Проте, на його думку, будовою свого тіла ми значно гірше пристосовані до використання розуму для життєвих потреб, ніж інші тварини. Він хотів знати, до кого більше подібні ті, серед кого я живу: до мене чи до їхніх єгу. Я запевнив його, що я побудований так само, як і більшість людей мого віку, але наша молодь та жінки — куди тендітніші та ніжніші.

Тоді хазяїн зауважив, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо я значно охайніший і не такий потворний, як вони, але щодо справжніх переваг, то порівняння не на мою користь. Мої кігті на передніх і на задніх ногах нічим не можуть прислужитися мені. Щодо моїх передніх ніг, то навряд чи можна назвати їх ногами, бо він ніколи не бачив, щоб я ходив ними. Вони занадто ніжні, щоб торкатись до землі, тримаю я їх здебільшого відкритими, а покривало, що я його іноді одягаю на них — не такого фасону й не таке міцне, як те; що на моїх задніх ногах. Через це я не можу ходити впевнено, бо коли одна з моїх задніх ніг посковзнеться, я неодмінно впаду.