знайди книгу для душі...
— Е ні,— заперечила Багіра,— цього не можна робити. Якщо ви будете ситі, ви знову показитеся. Ви прагнули свободи? Вона з вами. Тож насолоджуйтеся нею донесхочу!
— Людська Зграя і Вовча Зграя прогнали мене,— сказав Мауглі.— Тепер я полюватиму в Джунглях сам.
— І ми полюватимемо з тобою,— сказали четверо вовченят. Мауглі подався в супроводі своїх братів у Джунглі і почав з ними полювати.
Минули роки. Він знову відчув себе Людиною. І одружився. Та це вже оповідки для дорослих.
ЯК СТРАХ ПРИЙШОВ У ДЖУНГЛІ
Як ви пам'ятаєте, більша частина життя Мауглі проминула в Сіонійській Вовчій Зграї. Бурий ведмідь Балу, який навчав хлопчика життю в лісі, якось зауважив:
Коли ти проживеш на світі стільки, скільки я, Маленький Брате, то зробиш не вельми приємне відкриття: всі Джунглі підкоряються одному Закону.
Його слова влетіли в одне вухо хлопчикові, а вилетіли в друге, бо він знав одну роботу: їсти й спати. Людина не думає про біду, аж поки вона не стане на порозі.
Того року взимку дощів майже не було. Якось Мауглі зустрів у бамбукових заростях дикобраза Сахі, і той йому стривожено повідомив, що дикі ямси сохнуть. Мауглі, знаючи, який Сахі ласун, засміявся:
— А мені яке до того діло?
— Зараз — ніякого,— сухо відповів дикобраз, нашорошивши голки,— а згодом — побачимо. У заводі під Бджолиною Скелею ще можна пірнати?
— Раніше можна було, а зараз — хіба для того, щоб голову розбити,— Мауглі зверхньо поглянув на дикобраза — він-бо знав про це більше, ніж п'ять дикобразів, разом узятих.
— Гонору тобі не позичати, однак не завадило б і трохи розуму,— Сахі шаснув у кущі, щоб хлопець, бува, не пожбурив чим-небудь у нього.
Мауглі передав ведмедеві Балу свою розмову із дикобразом. Балу на мить задумався і пробурмотів:
— Як на мене, то я поміняв би місце полювання, поки інші не похопилися. Та тільки полювати в чужому місці — не дуже приємна річ, часто це кінчається поштурховиськом. Почекаймо трохи — нехай зацвіте махуа.
Цієї весни дерево махуа, плоди якого так любив Балу, так і не зацвіло. Ніжно-жовті пелюстки спалила спека, і вони осипалися, не давши зав'язі. А спека дихала палючим жаром, і Джунглі пожовкли, побуріли. Зелені чагарі на схилах висохли і стали схожими на дріт, чудові лісові озера повисихали і вкрилися кіркою, а сліди копит на берегах здавалися вилитими з чавуну; соковиті в'юнкі стебла плюща засохли і осипалися, мох на скелях зник, і вони стали такими ж оголеними і розпеченими, як і сині валуни у безводному руслі.
Птахи і мавпи рано цього року подалися на північ: вони розуміли, що їм загрожує лихо, а олені й дикі свині у відчаї пробиралися на випалені сонцем поля біля селищ, і деякі з них вмирали на очах у ледве живих людей. Яструб Чіль залишився в Джунглях і розжирів — їжі йому не бракувало. Знеможеним звірам він розповідав, що сонце випалило Джунглі на багато миль довкола.
Мауглі досі ще не знав справжнього голоду: він вишукував в ущелинах кількарічної давності дикий мед, чорний, як терен, а зверху весь зацукрований, ще він полював на жучків, що жили під корою, їв личинки ос. Багіра ходила голодною, бо який наїдок із того, що вона впольовувала,— шкіра та кістки! Але найгірше було те, що не вистачало води, а мешканці Джунглів звикли пити хоч рідко, але досхочу.
А спека все не спадала, і зрештою висохли всі потічки і джерела, і лишилася тільки Вайнганга, яка з повноводої річки перетворилася на слабенький потічок у кам'янистому руслі. І коли дикий слон Хатхі, який прожив сто років, а може, й більше, побачив довгий синій кам'яний хребет, що проступив із води, і упізнав Скелю Миру, то одразу підняв хобот і затрубив, оголошуючи Водяне Перемир'я, як зробив це п'ятдесят років тому його батько.
Олені, вепри і буйволи хрипко підхопили його заклик, а яструб Чіль кружляв над землею, свистом і криками розносячи на всі усюди звістку про Перемир'я.
Закон Джунглів проголошує: віднині після Перемир'я за вбивство біля водопою одна кара — смерть, бо питво необхідніше, аніж їжа. Кожна звірина без їжі сяк-так переб'ється, але вода— це вода і коли лишалося тільки одне джерело, всіляке полювання побіля нього заборонялося.
Звичайної пори, коли води було багато, звірі, які ходять на водопій, ризикують життям. Небезпека погострює відчуття, додає добуденного існування щось особливе. Спуститися до річки так, щоб не ворухнувся жоден камінець, брести по коліно в бурунах шаленого потоку, пити покрадьки, напруживши всі м'язи для відчайдушного стрибка, а потім повалятися в піску і повернутися із мокрою мордою і повним черевом до зграї — надзвичайно приємно оленятам з куцими ріжками саме через те, що будь-якої миті вони можуть опинитися в зубах Багіри або Шер-Хана.