Слава ЗСУ!

— Ріка зміліла ще дужче. Вчора було більше води,— сказав Балу.—

— О Хатхі, ти коли-небудь бачив подібну засуху?

— Вона минеться, все минеться,— відповів Хатхі, поливаючи з хобота спину і боки.

— Між нами є один, котрий довго не витримає,— сказав Балу і з любов'ю подивився на Мауглі.

— Хто? Я? — обурено вискочив із води Мауглі.— Мої кістки не прикриті хутром, та коли б із тебе здерти шкуру...

Хатхі обурено поглянув на хлопчика, а Балу сказав суворо:

— Людське Дитинча, таке вчителю не годиться казати! Мене ще ніхто не бачив без шкури.

— Та ні, я нічого образливого не мав на увазі, Балу! Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я — той самий горіх, тільки без неї. А коли оцю буру шкаралупу...

Мауглі не встиг пояснити своє міркування, бо м'яка лапа Багіри штовхнула хлоп'яка в воду.

— Дивися, щоб із тобою не зробили те, що роблять зі стиглими горіхами.

— А що саме? — спитав Мауглі, випірнувши з води. Він зробив вигляд, що забув улюблений жарт Багіри.

— Не хряпнули по голові,— незворушно відповіла Багіра, знову зіпхнувши малого в воду.

— Негаразд! Недобре сміятися над своїм учителем,— докоряв ведмідь.

— Авжеж! А чого ви хотіли від нього? Цей голяк бігає по Джунглях, кривляється, як мавпеня, та ще й знущається з найкращого в Джунглях мисливця.

Це шкутильгав до річки Шер-Хан (він тоді ще був живий). Він зачекав трохи, насолоджуючись переполохом, що зчинився серед оленів на тім боці, занурив у воду вусату квадратну морду і почав хлебтати, буркочучи:

— Джунглі нині — лігво для голих щенят! Ану, глянь сюди, Людське Дитинча!

Мауглі зиркнув на нього пильно — і за хвилину Шер-Хан знічено одвернувся.

— Мауглі те, Мауглі се! — продовжував він.

— Він же не Людина і не вовк, а то злякався б мене. Ще, чого доброго, доведеться прохати в нього дозволу напитися. Уф!

— Може, й так,— глянула тигрові в очі проникливим поглядом Багіра.— Може, й так... Тьху! Що це ти за гидоту приніс сюди, Шер-Хане?

Кульгавий тигр занурив у воду підборіддя і щоки, і темні пасмуги попливли вниз по річці.

— Годину тому я вбив Людину,— зухвало відповів тигр.

Ряди звірів здригнулися і захвилювалися, над ними прошелестіло:

— Він убив Людину! Убив Людину!

І всі подивилися на дикого слона Хатхі, а той, здавалось, не чув. Він ніколи не квапився, отож і жив так довго.

— У такий час вбити Людину! Хіба немає іншої дичини у Джунглях? — презирливо мовила Багіра і, обтрушуючи лапи, вийшла з оскверненої води.

Знову знявся обурений гамір, і уважні очиці Хатхі зиркнули в бік Шер-Хана:

— Ти вбив, бо тобі так хотілося?

— Атож, мені так хотілося. Це було моє право і моя ніч. Ти про це знаєш, Хатхі. А тепер я прийшов сюди попити і вмитися.

Спина Багіри вигнулася, як бамбук під вітром, але Хатхі спокійно підняв хобот.

— Так, я знаю,— мовив він і, помовчавши, додав: — Ти напився досхочу?

— Коли Хатхі питає, треба відповідати.

— Тоді іди геть. Ріка для того, щоб пити, а не для того, щоб оскверняти її. Ніхто, окрім кульгавого злодюги, не став би хвалитися своїм правом у такий час, коли і Людина, і мешканці Джунглів страждають однаково. Геть у свій барліг, Шер-Хан!

Останні слова прозвучали трубним гласом. І троє синів Хатхі гойднулися на крок уперед, хоча в цьому не було потреби. Шер-Хан покрадьки шаснув у кущі: хто ж посміє суперечити Хатхі, Повелителю Джунглів?

— Що це за право, на яке натякав людожер? — шепнув Мауглі на вухо Багірі.— Убивати людину — це ганьба завжди. Так говорить Закон. А Хатхі каже...

— Спитай у нього сам, Маленький Брате. Є таке право чи ні, а я б добряче провчила кульгавого ненажеру! Прийти до Скелі Миру, щойно убивши Людину, та ще й пишатися цим — витівка, гідна шакала. Забруднив воду, паскудник.

Мауглі зачекав хвилину, щоб набратися духу (ще б пак, ніхто в Джунглях не має права ні з сього ні з того звертатися до Хатхі), потім вигукнув:

— Що це за право, про яке говорив Шер-Хан, о Хатхі?

Луна підхопила його слова, і на обох берегах усі затамували подих, бо мешканці Джунглів дуже цікаві, а тут відбувається щось загадкове!

— Це стара історія, набагато старіша за самі Джунглі. Гей, замовкніть там, на берегах! Я розповім її вам.

Якийсь час буйволи і кабани штовхалися і відпихували одне одного, аж поки ватажки зграй не вигукнули:

— Ми чекаємо!

І Хатхі вийшов наперед і став по коліна в воді біля Скелі Миру. Худий, зморшкуватий, з жовтими іклами, він все одно був тим, за кого його вважали,— Повелителем Джунглів.