Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > МАУГЛІ

Каа повільно гойдався на воді, мов пароплав на хвилях.

— Три, а то й чотири місяці тому,— почав він,— я полював у Холодних Печерах,— ти ж іще не забув про них? Отож істота, за якою я гнався, з виском кинулася мимо водоймища до тієї загородки, в якій колись ти сидів і яку я проломив, рятуючи тебе, і втекла під землю.

— Але ж у Холодних Печерах ніхто не живе під землею.— Мауглі подумав, що Каа говорить про Мавп'яче Плем'я.

— Ця істота не жила там, а лише рятувалася,— відповів Каа.— Вона заповзла в дуже глибоку нору. Я подався за нею, наздогнав і убив її, тоді заснув. Прокинувся і знову поповз.

— Під землю?

— Так. І нарешті я дістався до Білої Кобри, яка говорила зі мною про незбагненні речі і показала чимало такого, чого я ніколи ще не бачив.

— Нову дичину? — швидко перевернувся набік Мауглі.

— Це була не дичина, я зламав би об неї всі зуби. Біла Кобра сказала, буцімто люди віддали б останній подих, аби тільки глянути на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).

— То погляньмо! — загукав Мауглі.— Здається, я теж колись був Людиною!

— Тс-с! Стривай... Квапливість багатьом шкодила. Ми поговорили під землею, і я розповів про тебе. Біла Кобра сказала: «Давно В.ЗЇСЄ Я Н6 бачила Людини. Що ж, нехай приходить, подивиться. За найменшу з цих речей люди не пошкодували б життя».

— Значить, це нова дичина. Бач, Отруйне Плем'я ніколи не казало нам про це. Вони недобрі.

— Це не дичина. Це... це... я не можу тобі сказати, що воно таке.

— Ми підемо туди. Я ще ніколи не бачив Білої Кобри, та й на те все, про що ти розповідаєш, мені хочеться подивитися. Ходімо!

Мауглі підплив до берега, покачався в траві, щоб обсохнути, і вони подалися до Холодних Печер — зруйнованого і покинутого міста. Мауглі відтепер анітрохи не боявся мавп, зате вони тремтіли тільки від згадки про нього. Але нині Мавп'яче Плем'я бігало по Джунглях, і Холодні Печери стояли в місячному сяйві порожні й мовчазні.

Каа підповз до руїн князівської альтанки, перебрався через купу щебеню, ковзнув сходами до підземелля. Мауглі кинув Зміїний Клич: «Ми з вами — однієї крові, ви і я!» — і порачкував за ним. Довго вони повзли вузьким коридором і нарешті дісталися місця, де коріння гігантського дерева вивернуло в стіні великий камінь. Вони пролізли в пролом і опинилися в підземеллі. Крізь тріщини в склепінні пробивалося мерехтливе світло.

— Надійний сховок! — сказав Мауглі, підвівшись на повен зріст.— Та надто далеко сюди ходити щодня. Ну і що ж ми тут побачимо?

— Може, мене? — прошелестіло в кутку.

Перед Мауглі майнуло щось біле, і врешті він розгледів таку величезну кобру, яких досі ніде не зустрічав: майже вісім футів завдовжки, кольору старої слонової кістки, навіть очковий знак на її білому клобуку від постійної темряви став блідо-жовтий. А зіниці в кобри були червоні, мов рубіни, і взагалі вона мала дивовижний вигляд.

— Доброго полювання! — в Мауглі ввічливе слово, як і ніж, були завжди напоготові.

— Що новенького в місті? — кобра полишила без уваги привітання.— Що нового в великому місті — місті, де сто слонів, двадцять тисяч коней і величезна кількість отар, місті князя, що править двадцятьма князями? Я недочуваю, і давно вже не долинало до мене гуркоту.

— Над нами — Джунглі,— сказав Мауглі.— А із слонів я знаю лише Хатхі і його синів. А що таке «князь»?

— Я ж казав тобі,— м'яко прошипів Каа,— я казав тобі чотири дощі тому: міста більше не існує.

— Місто, велике місто в лісі, чию браму охороняють чотири князівські башти, ніколи не може зникнути. Його побудували до того, як дід мого діда вилупився з яйця, і воно буде стояти, допоки сини моїх синів побіліють, як я. Саладхі, син Чандрабіджі, сина Вієджі, сина Ягасарі, побудував його в давні часи. А хто ваш повелитель?

— Я не розумію, про що вона каже,— повернувся Мауглі до Каа.

— Я теж. Вона дуже стара. Мати Кобр, тут тільки Джунглі, і так було завжди.

— Тоді хто ж той, що сидить переді мною і не боїться? — спитала кобра.— Той, хто не знає імені князя? Хто він, із ножем мисливця і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі,— була відповідь.— Я із Джунглів. Вовки — моє плем'я, а це Каа, мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я охорониця князівських скарбів. Каран Раджа зробив наді мною склепіння ще тоді, коли в мене була темна шкіра. Я мушу карати тих, хто прийде сюди красти. П'ять разів відтоді піднімали камінь, щоб увійти під це склепіння, але завжди для того, щоб докласти скарби, а не взяти. Ніде в світі не має таких багатств, як оці скарби ста князів. Але давно, дуже давно піднімали камінь востаннє, і мені здається, що моє місто забуло мене.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 156.


Останній коментар

давид 19:45:06

фигня


Коля Єльник 26.12.2018

Мне понравилась книга.
Но там есть ошибки.
Эта книга помогла с домашним заданием.
Спасибо за хорошо проведённое время.


Ед 23.01.2018

Одна з найкращих книжок


Додати коментар