Слава ЗСУ!

Каа, як і всі мешканці Джунглів, вважав Мауглі Повелителем Джунглів і переказував хлопцеві всі новини, які тільки чув.

Того дня Мауглі сидів ніби у живому кріслі, на одному з кілець Каа, обіпершись об його м'язисте тіло плечима, і м'яв у руках стару лускату шкіру удава, полишену ним під каменем.

— Вона зовсім ціла, аж до самісіньких очей,— подивовано розглядав Мауглі візерунчасту шкіру.— Як, певне, дивно бачити коло ніг те, що донедавна покривало твою голову!

— Авжеж, тільки ніг у мене немає,— відповів Каа,— і я не бачу нічого дивного в цьому. Хіба ти ніколи не відчуваєш, що шкіра в тебе жорстка й суха?

— Тоді я йду купатися, Плескатоголовий, хоча, правда, коли надто спекотно, мені теж хочеться скинути шкіру і бігати без неї.

— А я і купаюся, і міняю шкіру. Ну, як тобі мій новий одяг?

Мауглі торкнувся косих ромбів величезної спини.

— У черепахи спина твердіша, але не така пістрява,— сказав він замислено.— У жабенятки вона строкатіша, але не така тверда. Твоя шкіра дуже гарна — наче барвистий візерунок у чашечці лілії.

— Новій шкірі потрібна вода. Поки не скупаєшся, барви на ній ще не ті. Ходімо купатися!

— Я понесу тебе,— сказав хлопець і сміючись нагнувся, щоб підняти величезне тіло Каа.

Та де там! Це було все одно, що підняти водогінну трубу двофутової товщини, і Каа лежав нерухомо, тихо посапуючи від задоволення. Потім вони почали свою звичну вечірню гру — хлопець у розквіті сил і удав із чудовою новою шкірою змагалися одне з одним, випробовуючи гнучкість і силу. Певна річ, Каа міг би роздушити сотню таких, як Мауглі, але він грався обережно, не пускаючи в хід і десятої частини своєї сили.

Відтоді, як хлопець підріс і достатньо зміцнів, щоб із ним можна було боротися, Каа навчив його цій грі, і вона краще за все загартовувала його тіло. Іноді Мауглі стояв, до самої шиї оповитий чіпкими кільцями Каа, і силкувався вивільнити одну руку, щоб ухопити його за горло. Тоді Каа вмить послабляв зашморг, а Мауглі своїми швидкими ногами вибивав опору з-під хвоста. Отак вони розгойдувалися сюди- туди, голова до голови, кожен вичікуючи слушного моменту, щоб напасти,— прекрасні, як мармурова скульптура.

І враз група розпадалася, все спліталося в клубок жовто-чорних кілець, ніг, рук, щоб знову встати і знову повалитися.

— Ну-ну-ну? — робив головою Каа блискавичні рухи.— Ану, ще! Ось же я торкнувся тебе, Маленький Брате! Ось тут і тут! Де ж твої руки?

Ця гра закінчувалася завжди однаково: прямим швидким ударом голови Каа збивав хлопця з ніг. Мауглі так і не навчився боронитися від цих його рухів, та й, на думку Каа, не варто навіть було даремно витрачати на це час.

— Вдалого полювання! — просичав нарешті Каа, і Мауглі відлетів кроків на десять убік.

Він підвівся, захекавшись і сміючись, набрав у жмені трави і пішов за Каа до їхнього улюбленого місця купання — глибокої, чорної, наче смола, затоки, оточеної скелями і запрудженої поваленими деревами.

Хлопчик нечутно поринув у воду і випірнув так само безшумно, ліг на спину, заклавши руки за голову, і, задивившись на повний місяць, став пальцями ніг розхлюпувати його відбиток у воді. Пласка голова Каа розітнула воду, мов бритва, прорізала затоку і лягла на плече Мауглі. Вони обоє насолоджувалися прохолодою.

— Як гарно! — сонно сказав Мауглі.— А в Людській Зграї, пам'ятаю, в цей час лягали на жорстке дерево в земляних загородах, старанно зачиняючись від свіжого повітря смердючими ганчірками, і висвистували носом нудні пісні. У Джунглях таки краще!

Швидка кобра прослизнула повз них, напилася, побажала добрих ловів і поповзла далі.

— Ош-ш-ш! — сказав Каа, наче згадуючи щось.— То, значить, Джунглі дають тобі все, що треба, Маленький Брате?

— Не все,— засміявся Мауглі,— а то б можна було щомісяця вбивати нового Шер-Хана. Тепер я міг би його вбити своїми власними руками, не звертаючись по допомогу до буйволів. А ще мені хочеться іноді, щоб сонечко сяяло, коли йде дощ, або навпаки — щоб у спеку хмарки закрили сонце. А коли я голодний, мені хочеться вполювати козу, а коли вполюю козу — шкодую, що вона не олень. Але ж так буває з усіма в Джунглях.

— І більше тобі нічого не хочеться? — спитав Каа.

— А чого ж мені ще хотіти? У мене є все — Джунглі і Милосердя Джунглів! Що є кращого на світі?

— Кобра казала...

— Хіба вона щось казала? Вона нічого не казала, поповзла собі та й годі.

— Не ця, інша.

— Яке тобі діло до Отруйного Племені? Я їх не чіпаю, хай собі повзуть своєю дорогою. Вони несуть смерть у передніх зубах, і це недобре. Але з якою це коброю ти розмовляв?