Слава ЗСУ!

Тієї ночі селяни не посміли розпалювати вогнища на полях, і Хатхі з синами бродили ланами, донищуючи те, що лишилося, а там, де пройде Хатхі, вже нічого не лишається. Люди вирішили, поки не пройдуть дощі, харчитися зерном, що його вони лишили на насіння, а ще — йти в найми, щоб хоч щось заробити. Та поки торгівці хлібом думали, як тугіше напхати грішми свої гаманці, гострі ікла Хатхі вже ламали глинобитну клуню і топтали великі плетені засіки, де зберігалося зерно.

Коли стало всім відомо і про цю біду, настала черга сказати своє слово жерцеві. Богам він уже молився, та даремно. Можливо, казав він, мешканці села, самі того не знаючи, розгнівали якогось божка Джунглів, бо з усього видно: Джунглі проти них. Тоді послали за вождем племені гондів — маленьких, кмітливих чорношкірих мисливців, котрі живуть у самій серцевині Джунглів і чиї пращури походять від найдревніших народностей Індії — споконвічних володарів всієї країни. Селяни пригостили гонда всім, чим могли, а той стояв на одній нозі з увіткнутими в шорстку чуприну отруйними стрілами, тримав у руках лук і дивився на нещасних людей чи то злякано, чи то зневажливо. Люди хотіли знати, чи не сердяться на них божества і які жертви їм потрібні. Гонд нічого не відповів, лише зірвав довгу галузку дикого гіркого гарбуза і заплів нею двері храму на очах у враженого жерця. Тоді кілька разів махнув рукою в бік Канхівари і подався знов у Джунглі. Він знав: коли Джунглі наступають, то лише білі люди можуть їх зупинити.

Усе було зрозуміло: там, де люди молилися своєму Богу, тепер ростиме дикий гарбуз. Отже треба тікати звідси, і що швидше — то краще.

Та хіба легко зрушити з насидженого місця? І люди продовжували жити в селі, поки влітку була сяка-така їжа. Вони намагалися збирати дикі горіхи в лісі, але примари з палаючими очима стежили за ними звідусіль навіть удень. А коли злякані люди тікали додому, зі стовбурів дерев, де вони щойно проходили, звисала клоччям кора, зідрана чиєюсь могутньою кігтистою лапою. Що більше мешканці тулилися до своїх хатин, то зухвалішими ставали дикі звірі, які гуляли пасовищами біля Вайнганги. Уже ні в кого не вистачало сміливості латати діри у спорожнілих хлівах. Дикі свині тирлувалися в руїнах, і вузлувате коріння ліан уже чіпко схопилося за відвойовану землю, а стебла в'юнилися по стінах. На вулицях їжилася трава. Одинаки втекли першими і рознесли чутки, що село приречене на загибель. І навіть сільська кобра полишила свою нору під деревом!

Люди, здавалося, зовсім одгородилися від навколишнього світу, і стежки через рівнину позаростали. Поля вже зливались із джунглями, і настав час полишити насиджені місця і йти до Канхівари.

Люди відкладали цю мить з дня на день, аж поки перші дощі не захопили їх зненацька. Драні покрівлі протікали, вигін стояв у воді по кісточки, і все, що зеленіло, пішло буйно в ріст. Тоді люди подалися вбрід — чоловіки, жінки і діти із жалюгідним скарбом, під густим дощем, та й обернулися, щоб востаннє поглянути на рідні оселі.

Аж тут на їхніх очах із гуркотом упали балки і покрівлі за огорожею. На мить промайнув блискучий зміїний хобот, що розкидав мокру солому,— то Хатхі зривав стріхи, як ото зривають водяні лілії, і якась балка зачепила його по нозі. З-поміж усіх диких звірів оскаженілий від болю слон — найстрашніший. Він буцнув лобом глиняну стіну, і та враз осіла, а потоки перетворили її на жовте місиво.

А Хатхі все кружеляв, топтав і знавісніло ламав старі стіни й двері, збивав одвірки, а позаду лютували троє його синів, як колись на полях Бхаратпуру.

Джунглі проковтнуть цю шкаралупу,— почувся спокійний голос серед руїн.— Але ще треба звалити огорожу.

І Мауглі з блискучими від дощу плечима зіскочив зі стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол.

— На все свій час,— крикнув Хатхі.— До огорожі, мої діти! Биймо головою всі разом! Почекаймо! Нумо! — Всі четверо налягли разом. Огорожа похитнулася, тріснула і повалилася.

Онімілі від жаху люди побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді вони кинулися бігти долиною. І село ніби потонуло позаду, розтоптане, розтовчене, поруйноване вщент.

Минув місяць, і від села лишився тільки низенький пагорб, а коли пройшли дощі, Джунглі буйно розрослися там, де всього півроку тому були ниви.

КНЯЗІВСЬКИЙ АНКАС

Каа, великий гірський удав, змінив шкіру,— мабуть, удвохсоте від дня народження,— і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя (як ви, напевне, пам'ятаєте), прийшов його привітати. Міняючи шкіру, змія завжди буває похмурою й дратівливою, аж поки новий її одяг не стане блискучим і красивим.