Слава ЗСУ!

А де мій хлопчик? — спитав Акела.

— Прийдуть, коли їм заманеться,— сказав Каа.— Посидите, то й побачите. А твій хлопчик, від якого ти взяв Слово і тим прирік його на смерть, твій хлопчик зі мною, і якщо він іще живий, то це не твоя заслуга, сивий пес! Чигай на своїх ворогів тут і радій, що ми з хлоп'ям на твоєму боці!

Каа знову помчав стрілою по річці і пристав до виступу посеред ущелини, поглядаючи вгору на обриси скель. Невдовзі він помітив на тлі зоряного неба голову Мауглі; потім у повітрі щось промайнуло і з різким сплеском упало в воду. Мить — і Мауглі вже гойдався на хвилях.

— Хіба це стрибок — уночі? — презирливо скривився хлопець.— Я стрибав удвічі далі заради втіхи. Там, нагорі, невдале місце: низькі чагарі і розколини, та ще й заліплено все бджолами. Я нагромадив камінюччя по краях урвища. Я зіштовхну його вниз, щойно кинуся бігти, отоді Маленьке Плем'я розізлиться і хмарою посуне позаду мене.

— Це хитрощі Людини,— спокійно завважив Каа,— ти мудрий, але май на увазі — Маленьке Плем'я завжди люте.

— Та ні, в сутінках усе крилате, хоча й ненадовго, засинає. Я почну гру з собаками в сутінки, бо вдень вони краще бігають. А зараз вони женуться по кривавому сліду за Ванталою.

— Яструб Чіль не залишить дохлого буйвола, а Рудий Собака — кривавого сліду,— сказав Каа.

— Так я поведу їх новим слідом,— по їхній же крові, вони в мене наїдяться землі. А ти лишишся тут, Каа, поки я не повернуся із псами.

— А що, коли вони вб'ють тебе в Джунглях, або Маленьке Плем'я вб'є тебе, перш ніж ти стрибнеш у річку?

— Коли помру, тоді й будеш оплакувати,— незворушно відповів Мауглі.— Доброго полювання, Каа!

Він відпустив шию удава і поплив униз ущелиною, як колода в повінь, прямуючи до мілини і сміючися від задоволення. Найбільше в світі Мауглі любив «смикати Смерть за вуса», як казав він сам, аби Джунглі відчули, що він їх Повелитель. З допомогою Балу він частенько брав мед у бджолиних дуплах і добре знав, що бджоли не люблять запаху дикого часнику. Отож він нарвав пучок часнику і побіг по кривавому сліду Вантали, що тягся на південь. Вряди-годи він поглядав на дерева, прислухався і підсміювався.

«Я був Жабенятком Мауглі, потім назвав себе Вовченям, тепер я маю стати Мавпою Мауглі, а потім — Мауглі Оленем. А тоді, можливо, я стану Людиною Мауглі. Ха!» — і він провів пальцем по довгому лезу свого ножа.

Кривавий слід Вантали вів поміж густими товстими деревами, тоді вивів у перелісок. За дві милі від Бджолиних Скель ліс скінчився. Від останнього дерева до низьких чагарів Бджолиної Ущелини тяглося відкрите поле, де ніде було сховатися навіть вовку. Мауглі довго оглядав місцину. Потім повернувся до сліду Вантали, заліз на дерево, вмостився на довгій гілляці над стежкою, запхнув пучок часнику в розщелину і почав тихенько гострити ножа об босу підошву.

Невдовзі перед полуднем, коли сонце вже добряче припікало, Мауглі почув тупіт і запах собачої зграї, котра вперто і люто переслідувала Ванталу. Якщо дивитися згори, то Дикий Собака з Декана здається вдвічі меншим за вовка, та Мауглі знав, які сильні в нього лапи і щелепи. Роздивляючись гостру руду морду ватажка, що нюшив слід, він гукнув йому:

— Доброго полювання!

Ватажок підвів голову, і одразу всі Руді Собаки зупинилися. їх була ціла зграя: підібгані хвости, широкі груди, худі зади. Близько двохсот собак зібралося під деревом. Дикі пси завжди злі й непривітні навіть у своєму рідному Декані.

Мауглі бачив, як ватажок зграї жадібно обнюхує слід і рветься бігти вперед. «Так вони завидна дістануться до лігвища»,— подумав Мауглі і вирішив до присмерку затримати собак під деревом.

— З чийого дозволу ви тут? — спитав Мауглі.

— Всі Джунглі — наші,— почув він у відповідь, а той, хто це сказав, вишкірив білі зуби.

Мауглі посміхнувся і поворушив голою ногою над самісінькою головою ватажка. Цього було більше аніж досить — тупа лють охопила собак. Ватажок загарчав, підстрибнув, а Мауглі підібгав ногу і сказав уїдливо:

— Пес, рудий пес! Ану, забирайся геть до себе в Декан — жерти ящірок! Ти, рудий, шолудивий пес! У тебе шерсть між пальцями, ти, потвора! — і він знову поворушив ногою.

— Ану, стрибай униз, безволоса гола мавпа! — завила зграя.— Стрибай, а то ми заморимо тебе голодом!

Саме цього й треба було Мауглі. Він ліг, випроставшись уздовж гілляки, притулився щокою до кори і впродовж кількох хвилин шпетив собак, а тоді їхніх подруг і щенят. А в світі нема мови більш ущипливої й колючої, аніж та, що нею говорять мешканці Джунглів, коли хочуть когось образити і виказати презирство. Отак Мауглі поступово довів зграю до сказу. Спочатку вона гарчала, потім загавкала, тоді завила хрипко. А тим часом Мауглі тримав праву руку зігнутою в лікті, а ноги його міцно стискали гілку. Величезний рудий ватажок кілька разів підскакував у безсилій люті, але Мауглі боявся промахнутися. Нарешті лють додала псові сили. Він підскочив футів на сім-вісім від землі. Тоді рука Мауглі метнулася, як змія, вхопила рудого пса за загривок, і гілка зігнулася так, що Мауглі мало не впав на землю. Та хлопець не послабив мертвої хватки і витяг рудого, що повис, немов дохлий шакал, до себе на сук. Лівою рукою Мауглі дістав ніж, відрубав рудий кошлатий хвіст і жбурнув ватажка на землю.